Як чотири українські міста шукають своє майбутнє під час війни

На порозі п’ятого року повномасштабної війни чотири українські міста взялися за, здавалося б, непосильне завдання — визначити своє економічне майбутнє в умовах, коли ніхто не знає, коли і як завершиться цей конфлікт. Житомир, Буча, Славутич і Хмельницький стали учасниками унікальної для України програми «Економіка, орієнтована на досягнення місій» у межах ініціативи «Мери за економічне зростання» (M4EG), яку фінансує Європейський Союз і впроваджує Програма розвитку ООН.

У перервах після закінчення кожної сесії учасники традиційно розходяться на каву. У залах готелю, де проходить робота з чотирма командами цільових міст програми, чути гомін розмов, хтось сміється, хтось зосереджено перегортає записи на списаних аркушах фліпчартів. Перерва — ідеальний час для того, щоб розпитати фасилітаторів програми — Олександра та Олесю — про їхні думки стосовно самої програми, виконаної на цей момент роботи, а також майбутнього, яке чекає міста найближчі роки.

Місія важливіша за комфорт

Пояснюючи суть програми «Економіка, орієнтована на досягнення місії», Олександр звузив своє визначення до того, що це проєкт про те, як зібрати багатогранну групу містян — представників влади, бізнесу, громадянського суспільства — і дати їм робочу методологію планування майбутнього. Він додає, що справжня мета глибша: допомогти містам побачити себе як цілісну систему і почати робити зміни, які вони самі визначать пріоритетними.

«Як жартує мій добрий товариш: якщо у вашій стратегії написано “Ми зручне для життя місто” — це початок кінця», — зазначає Олександр. На його думку, логіка цих слів проста та безжальна: якщо громада визначає себе лише як зручне місце для життя, вона завжди «прогрáє». В обласному центрі буде зручніше, в Києві — ще краще, у Варшаві — взагалі ідеально. Далі буде Париж, Нью-Йорк тощо. І всі жителі так і будуть їхати далі в пошуках кращого «міста для життя».

«Місто повинно давати своїм мешканцям сенс залишатися, створювати відчуття щастя саме в цьому місці. Це означає, що там має бути щось цікаве для людей», — наголошує Олександр. Саме тому програма намагається допомогти громадам знайти не просто економічну стратегію, а економічний орієнтир, який стане основою для унікальної ідентичності міста.

Траплялися приклади, коли місто фактично перепридумували — воно було про одне, а ставало про щось кардинально інше. Гарним прикладом є Сент-Пітерсберг, у штаті Флорида, США. У 1950-х роках він був занепалим промисловим містом, забрудненим і перевантаженим важкою індустрією. Згодом там з’явився мер, який заявив, що місто стане інтелектуальним центром. Він почав активно розвивати місцевий університет і запрошувати до міста нових людей. Результат — місто змінилося приблизно на 70%: половина мешканців виїхала, натомість приїхали інші. 

Сьогодні Сент-Пітерсберг перестав бути промисловим центром і набув нового образу — інтелектуального. Це доводить, що майбутнє міста — це не випадковий набір подій, коли хтось чимось захопився й почав реалізовувати ідею. Це завжди свідома, продумана й складна робота, яка потребує значних інтелектуальних зусиль та ресурсів для цього.

Шлях від хаосу до системи

Робота з містами в межах програми «Економіка, орієнтована на досягнення місії» розпочалася восени 2025 року з глибокого дослідження. Команди аналізували демографічну ситуацію, стан економіки, специфічні напрямки розвитку. Потім пройшли теоретичну підготовку — кілька тренінгів про те, що таке місто як система. 

Проблема української реальності, за словами Олександра, полягає саме в тому, що ніхто не дивиться на місто цілісно: влада часто бачить його як електорат, бізнес — сегменти споживачів, мешканці — набір сервісів і робочих місць.

«Далі було проведення соціального дослуховування, — продовжує описувати пророблену містами роботу фасилітаторка програми Олеся, — Це, власне, інструмент, який дозволив командам поспілкуватися з різними стейкхолдерами (учасниками процесів, ключових для розвитку міста — ред.), представниками громади, щоб визначити, що саме їх турбує і які проблеми чи бар’єри існують у розвитку міста».

За дослуховуванням пішов етап осмислення (зустрічається також як «сенсмейкінг» — ред.) — аналіз того, що вже відбувається в громаді, які ініціативи реалізуються. Це дало змогу не дублювати вже зроблені кроки, а рухатися вперед, напрацьовуючи нові рішення. Третім став форсайт — прогнозування можливих рушіїв економіки та бачення майбутнього. Учасники навіть мріяли про те, як бачать свою громаду через 50 років.

Два дні на пошуки дороги

Кульмінацією став буткемп — інтенсивні дводенні сесії наприкінці листопада. «Ми думали, що всі процеси, які ми пройшли, були складними, але буткемп показав, що зібрано дуже багато інформації, яку потрібно опрацювати, систематизувати та звести в єдине ціле», — каже Олеся.

За ці два дні команди напрацювали те, що в методології програми називається «портфоліо громади». Це не звичний текстовий документ стратегії, а високорівневе системне розуміння: місія міста, ключові позиції розвитку, конкретні інтервенції — експерименти, які можна реалізувати невеликими ресурсами, щоб перевірити, чи працює обрана логіка.

Олександр підкреслює важливість цього моменту: «Наприкінці і учасники, і команда ПРООН, і представники міст, з якими я працюю — Хмельницький і Житомир — були приємно виснажені. Це була сесія стратегування — якраз той процес, коли люди з різних середовищ і контекстів намагаються спільно побачити місто як цілісну систему».

Результати для кожного міста виявилися різними, але подекуди об’єднаними спільними прагненнями. Наприклад, обидва міста, які супроводжує Олеся — Буча та Славутич, — прагнуть бути «зеленими», з чистою енергетикою, а енергоефективність та енергонезалежність стали основними напрямами їхньої роботи.

Системне мислення — це ключ

Справжня інновація програми «Економіка, орієнтована на досягнення місії» криється в підході до роботи з містами. Олександр пояснює різницю між традиційними підходами і тим, що пропонує програма, так: «У межах програми ми намагаємось мислити системно, а не лінійно. Лінійно ви мислите тоді, коли намагаєтеся побудувати такі, знаєте, послідовності логічних зв’язків: якщо ми робимо це, то буде ось це.

Проблема лінійного підходу в тому, що він не працює з живими організмами, якими є міста і громади. Це не правило, але вже на другому-третьому кроці все часто ламається. Системний, або ж, як ми називаємо його в межах програми, «портфоліо» підхід працює інакше: ви робите припущення, висуваєте гіпотези, перевіряєте їх експериментами. 

У цьому випадку можна провести аналогію з багаторічним садом, де ви не обмежуєте себе чітким планом, коли кожна рослина має заздалегідь «запрограмоване» місце, а експериментуєте: щось посадили, подивилися, як прижилося, як взаємодіє з іншими рослинами. Якщо росте — доглядаєте та збираєте плоди. Не росте? Викопали й садите щось нове.

«Ми поступово намагаємось перейти від старого способу планування, так званого “водоспадного”, де є велика задача, яку просто розбивають на підзадачі й рухаються по кожній з них. Ми йдемо до іншого підходу — гнучкого планування. В IT він називається “Agile”», — додає Олександр.

Війна як вікно можливостей

Найсміливішою тезою, яку озвучують обидва фасилітатори, є те, що саме зараз, під час війни, найкращий час для таких змін. Олеся пояснює це практично: «Методологія програми розроблена саме для того, щоб громади могли планувати у стані невизначеності, коли ми не знаємо, що нас чекає в майбутньому. Ми ж не припиняємо жити — ми продовжуємо. І щоб рухатися вперед, нам так чи інакше потрібно планувати».

Олександр же бачить у цьому моменті ширший соціальний контекст і на питання, чи планування під час війни — це не марна справа, відповідає: «Навпаки! Вважаю, що зараз відкривається унікальне вікно можливостей. В українському суспільстві існує упередження, що місію міста має визначати влада — центральна чи місцева. 

Але справа в тому, що ця влада зараз зайнята війною. Через постійні управлінські стреси вона не може забезпечити покращення врядування. Тому прямо зараз містяни мають шанс взяти власну долю та майбутнє міста у свої руки — віднайти іншу модель врядування, коли у створенні майбутнього міста беруть участь не лише влада, а й інші стейкхолдери», — наголошує Олександр.

Що далі?

Найближчим часом громади переходять до етапу активації портфоліо і зможуть реалізувати одну-дві ініціативи із запланованих.

Проте справжній успіх програми не в цих перших кроках, а в тому, чи приживеться новий підхід до планування. «Є така відома фраза: “Стратегія — ніщо, стратегування — все”. Тобто не так важлива перша стратегія, яка створюється, як регулярний процес її перегляду й покращення», — підсумовує Олександр.

Він сподівається, що міста вхопили «культуру регулярного стратегування» і продовжуватимуть це робити незалежно від підтримки ЄС і ПРООН. Адже вони розвивають місто не для міжнародних донорів, а для себе. Головне — не припиняти отримувати зворотний зв’язок від системи і не повертатися до пострадянського «квадратного» підходу, де влада визначає все, а мешканці не беруть участі.

Олеся завершує свій наратив оптимістично: «Я думаю, що ми всі разом, громади й програма, вийшли із зони комфорту й шукаємо щось нове, особливо у цей нестабільний час. Так склалося, що це водночас і нове, і незнайоме, і накладається на нашу українську реальність. Тому так, це важко, але водночас дуже цікаво. І я сподіваюся, що ці зусилля будуть ефективними».

Чотири українські міста — різні за масштабом, історією, викликами — роблять те, що здається неможливим, а хтось скаже — недоцільним у розпал війни: планують своє майбутнє. Але це не набір побажань чи декларацій — це живий процес експериментування, навчання й адаптації.

Статтю створили в межах ініціативи «Мери за економічне зростання» (M4EG), яку фінансує ЄС і впроваджує ПРООН. Думки, висновки та рекомендації, наведені в цій статті, належать їх авторам / авторкам і не обов’язково відображають позицію ЄС, ПРООН чи інших агенцій ООН.