Окупація дитинства: як Україна бореться за повернення додому депортованих дітей

У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 11-річний Сашко Радчук жив з мамою у Маріуполі. Після окупації міста росіяни розлучили його з родиною, провели через фільтрацію і вивезли в Донецьк. Далі – планували віддати на всиновлення у російську сім’ю.

Ми згадуємо свідення українських дітей та наводимо докази правозахисників та активістів, що підтверджують – дії Росії щодо цивільних чітко сплановані і справа повернення і порятунку дітей – не закінчена.

“Росіяни говорили, що я мамі не потрібен, що мене віддадуть у прийомну сім’ю в Росії. Уявіть – вони навіть не дали мені попрощатися з мамою”, – згадує він у свідченнях про події у фільтраційному таборі.

Вилучення дітей під час так званої фільтрації – одна зі схем Росії. Це доводять свідчення Сашка та інших дітей, чиї свідчення збирає українська гуманітарна програма Bring Kids Back UA.

Сашко пережив тяжке осколкове поранення в окупації, полон росіян, але завдяки сміливості і кмітливості – врятувався.

“Я випросив телефон в одного хлопця і швиденько, в туалеті, подзвонив до бабусі – буквально на одну хвилину – і розказав їй, де я знаходжуся”, – розповів він.

Неймовірно, але його бабуся Людмила подолала тисячі кілометрів через Україну, Польщу, Білорусь, а потім Росію, щоб знайти його в Донецьку й повернути додому.

Минулого року Сашко побував на засіданні Європейського парламенту. Поряд з ним сиділа його бабуся. Його особисто, його родину і боротьбу всіх українців за свободу відзначила Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у своєму щорічному зверненні до парламенту.

Сашкові зараз 15 років. Він у безпеці з бабусею Людмилою. Досі Саша не знає, що сталося з його мамою Сніжаною.

Викрадення цивільних – чітко сплановане

Євген Захаров – директор ХПГ, який також є головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, розказав, що ситуації, подібні до зникнення мами Сашка – Сніжани Козлової, викликають особливе занепокоєння.

“Протягом трьох років влада Росії не надає жодного офіційного підтвердження її затримання в будь-якому статусі, незважаючи на численні свідчення можливої причетності представників державних структур. Також ніхто з уже обміняних полонених, на жаль, не бачив Сніжану в місцях несвободи. У подібних обставинах ризики для життя і здоров’я затриманих істотно зростають”, – зазначає Євген Захаров.

Викрадення та насильницькі зникнення українських цивільних стали поширеним явищем. “Найчастіше людей затримують на фільтраційних пунктах або захоплюють на окупованих територіях за підозрою в нелояльності до окупаційної влади. Іноді захоплення людей відбуваються за надходженнями доносів або повідомленнями місцевих жителів. Потім доля викраденої людини може скластися по-різному. Він або вона можуть бути офіційно затримані з пред’явленням звинувачення або утримуватися неофіційно без зв’язку із зовнішнім світом (так званий етап утримання incommunicado)”, – пояснив директор ХПГ.

Для привернення уваги до проблеми правозахисники, серед інших, створили ініціативу “Трибунал для Путіна” (T4P), а також проєкт “APUS”.

“Ресурс веде ХПГ. Сайт має сім мовних версій – українську, англійську, французьку, німецьку, італійську, іспанську та російську. Ініціатива була заснована 24 березня 2022 року. Фінансується цей проєкт Європейською комісією, а ХПГ – головний аплікант (вже вдруге, перший проєкт був у 2022-2024 рр.)”, – додав Євген Захаров.

Дослідження і документування воєнних злочинів – це ті напрямки, де організацію підтримують партнери – ЄС і окремо Швеція, Нідерланди, Данія. “А під час останніх обстрілів, коли не було світла і можливості нормально працювати, ми зверталися до наших партнерів і колеги отримали зарядні станції”, – підтвердила одна із журналісток правозахисної організації Ірина Скачко.

За її словами, журналісти також активно висвітлюють роботу юристів, які роблять подання до Міжнародного кримінального суду, супроводжують процес документування.

“І одне з цих подань було присвячено саме насильницькій передачі дітей з України до Росії, і юристи обґрунтували, що такі дії відповідають ознакам геноциду”, –  зазначила Ірина Скачко.

Вчили писати російською мовою

В усіх діях Росії проти українських дітей справді простежується спланована політика. Показовою є історія Іллі з Маріуполя, який не тільки пережив “перевиховання”, а й втратив маму. Коли у місті стало зовсім небезпечно, а їжі бракувало, вони з мамою вирішили прийти до будинку сусідів. В цей момент стався обстріл. Ілля дуже серйозно пошкодив в ногу, вона була роздроблена. А мама отримала неймовірно важке поранення голови. Насправді воно було несумісне з життям. Але вона зібрала останні сили й на собі дотягла хлопчика до квартири. Вони лягли на дивані й мама померла прямо в обіймах сина.

“Сусідка поховала маму в нашому ж дворі, біля нашого дому. Вони не просто вбили мою маму – вони буквально не дали шансу ні їй, ні всім людям у Маріуполі якось вижити. Вони поводяться з мирними жителями як із якимось головним ворогом миру”, – вважає Ілля.

Знайомі родини забрали Іллю, але при спробі вибратися на контрольовану Україною територію, хлопчика забрали. Іллю вивезли в окупований Новоазовськ, а звідти –  в Донецьк. Там у лікарні його намагалися зробити інструментом пропаганди. “Вчили писати російською мовою. А один раз до мене підійшов мій лікар і сказав, що тепер я буду говорити не “Слава Україні”, а “Слава Україні в составе России”, – згадує він.

Як і Сашу, Іллю врятувала його бабуся – після того, як далекий родич побачив його на російському телебаченні й впізнав його обличчя.

Збирати свідчення допомагають різні організації, наприклад, коаліція правозахисних організацій “Україна. Пʼята ранку” (Ukraine 5 AM Coalition), куди також входить Центр прав людини ZMINA.

Керівниця аналітичного напряму центру ZMINA Онисія Синюк пояснила, що хоча в діях Росії щодо українського народу прослідковується геноцидальний намір і мають ознаки злочину геноциду, юридичне підтвердження цього факту потребує часу та активних зусиль як української юстиції, так і міжнародної спільноти. Але у випадку з українськими дітьми, доведення злочину більш реалістичне.

“Тут дійсно є можливість прослідкувати чіткіше систему, яку вибудовує проти дітей Російська Федерація, маючи намір знищити їх як частину групи”, – вважає Онисія Синюк.

Вона пояснила, що хоча слово “знищити”, асоціюється з вбивствами, є цілий ряд дій, які можуть підпадати під таке визначення. І, зокрема, щодо дітей є конкретний пункт – передача з однієї національної групи в іншу.

“Все те, що Російська Федерація робить в сукупності – не тільки депортація, а всі заходи – від зміни навчальних програм на повністю російські на окупованих територіях, впровадження наративів про виправдання російської агресії, фізичні дії задля зміни національної ідентичності цих дітей – нав’язування їм російського паспорта, і, в тому числі, передачу в російські сім’ї – це абсолютно пряма передача цих дітей з однієї національної групи в іншу”, – додала Онисія Синюк.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила резолюцію про становище дітей України, де був і заклик до країн-членів Ради Європи визнати геноцидом депортацію українських дітей у 2024 році.

“Але це, звичайно, політичні заяви, і поки не юридичне рішення”, – підсумувала Онисія Синюк.

Виїхати – можливо

Ми поговорили з головою правління “Української мережі за права дитини” Дар’єю Касьяновою про те, як відбувається процес повернення і реінтеграції дітей.

Через складну систему багаторазових переміщень, зміну документів та небезпечну ситуацію на лінії фронту процес повернення дітей дійсно складний. “Наприклад, дитина могла перебувати в Маріуполі, звідти її вивозили до окупованого з 2014 року Донецька, далі – до Харцизька, потім до Шахтарська, а вже звідти – в Ростов чи Воронеж”, – описує вона реальні виклики.

Організації, що займаються поверненням дітей, часто працюють з найскладнішими випадками: це діти, які втратили батьків, були розлучені з ними або мають батьків серед українських військових. Такі обставини автоматично створюють додаткові ризики.

“І у нас є випадки, коли ми над одним кейсом повернення дитини працюємо до 9 місяців. Останній із таких складних випадків стосувався хлопця, якого треба було вивезти з тимчасово окупованої території. Він був в притулку і під тотальним контролем. Поверненню передував довгий період підготовки”, – розповіла Дар’я Касьянова.

Якщо в 2022-2023 роках за можливості родичі їздили забирати дітей особисто, зараз це неможливо. “ФСБ перевіряє і проводить допити, це може тривати 8 годин і більше. Мами, бабусі не погоджуються на це, а татусі військові не можуть робити це фізично, тому що це небезпечно для життя. Тому ми шукаємо інші варіанти”, – пояснила вона.

До організації зазвичай звертаються батьки-законні представники, і як правило вони знають, де знаходиться дитина, але бувають і випадки, коли проводиться справжнє розслідування.

З огляду на режим таємного усиновлення в Росії, отримати доступ до інформації про таку дитину практично неможливо. Водночас більшість організацій зосереджуються на випадках, де дані дітей не були змінені, хоча й там виникають серйозні труднощі.

“До нас також звертаються самі діти – підлітки, молоді люди. Це вже, як правило, друзі тих дітей, яких ми вивезли, яких ми супроводжуємо після повернення. І вони кажуть: “Ви допомогли моєму другу, моєму брату, моїй сестрі – і я теж хочу виїхати”. Чи кажуть “Я тут мамою, і вона  дуже боїться. Чи можете ви якось з нею прокомунікувати, пояснити?” – навела приклади Дар’я Касьянова.

За її словами, існує своєрідний інформаційний вакуум і часто люди не знають про саму можливість.

“Чи навпаки Росія поширює інформацію про те, що це дуже небезпечно, що Україна заарештовує людей, що дітей відправлять в дитячі будинки і так далі” – додала вона.

“Українська мережа за права дитини” магається інформувати, давати приклади, куди можна звертатися.

Повернення додому – тільки початок шляху

Україна зараз вибудовує систему повернення, реінтеграції та захисту постраждалих дітей. У травні 2024 року Уряд ухвалив Постанову №551.

“Ми також були залучені як громадська організація. Там прописано весь алгоритм реінтеграції, соціального супроводу сімей з дітьми і молодими людьми до 23 років. Постанова фінансується міжнародними через ЮНІСЕФ, а ми є імплементуючим партнером держави”, – пояснила Дар’я Касьянова.

Допомога складається з трьох пакетів. Перший – короткотривалий, до трьох місяців: після перетину кордону проводиться оцінка потреб, і залежно від неї надається гуманітарна, грошова, гігієнічна допомога, підтримка з орендою житла, відновленням документів та психосоціальний супровід. Другий (3–6 місяців) передбачає реабілітацію, можливе лікування, продовження житлової підтримки й освітні послуги, а третій – довготривалий (до 18 місяців) – включає повний супровід із кейс-менеджером та соціальним працівником відповідно до індивідуального плану.

“Насправді тут все залежить від того, що пережила дитина чи сім’я. Часто на реабілітацію діти виїжджають разом з батьками. В деяких випадках є потреба долучити психіатра, а ще є ситуації, коли дитина краще адаптується, а батьки не можуть впоратися”, – поділилася Дар’я Касьянова.

За даними, які розповсюдив Володимир Зеленський, від початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути додому 2000 українських дітей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях або в Росії. Проте тимячі українських дітей досі залишаються заручниками Росії та щодня стають жертвами її злочинів.

“Росія всіма можливими засобами перешкоджає поверненню. Не надає інформації про тих, кого депортувала, хоча є прямі вимоги як від України, так і від міжнародних партнерів, скажімо, Резолюція ООН про повернення українських дітей вимагає цього. І це теж вказує на те, що це свідома політика – не віддати дітей, залишити їх в цій сфері впливу і зробити їх росіянами – як по паспорту, так і максимально впливати на них ментально”, – влучно висловилася керівниця аналітичного напряму центру ZMINA Онисія Синюк.

Автор: Ольга Консевич

Стаття опублікована на TSN.ua