Як пробудити жагу до життя: Адаптивний спорт надає ветеранам нову мету в житті

Прокинувшись після ампутації обох ніг, 36-річний Артем Передереєв не уявляв свого майбутнього поза госпіталем. Доброволець із маленького селища під Покровськом Донецької області, що доєднався до війська у 2024 році, отримав важкі поранення на полі бою і прибув до Івано-Франківська на реабілітацію. Він був у жахливому стані фізично й емоційно. «Все стало новим і інакшим. Мені не було, куди повертатися, бо мій дім окупували. Я не знав, як далі жити», — згадує він.

Щороку сотні поранених військових проходять через Центр фізичної та реабілітаційної медицини при Івано-Франківський обласній клінічній лікарні. Тут лікарі знають, що зцілення тіла — це лише частина відновлення. «В Україні пацієнтів усе ще часто розглядають крізь медичну призму: які у них поранення та якого лікування вони потребують, — розповідає Катерина Загородня, завідувачка Центру, — а тому, що з ними відбувається далі, як вони повернуться до повсякденного життя, чи знайдуть свою мету та чи відновлять спокій у душі, приділяють значно менше уваги».

Саме в цих госпітальних стінах місцева громадська організація «Ре: Текстиль Груп» знайшла свою нову місію. Від початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році організація відшиває спальні мішки, вогнетривкі костюми та адаптивний одяг для поранених військових, чию форму зрізають під час надання невідкладної допомоги. Представники організації, доставляючи ці речі в госпіталь, спілкувалися з пацієнтами та медперсоналом. Скоро вони зрозуміли, як багато ветеранів почуваються самотньо, невпевнено та пригнічено. «У лікарнях ми побачили, наскільки важкою може бути відновлення, іноді воно триває більше року, — розповідає Наталія Найда, голова «Ре: Текстиль Груп». — Людям може здаватися, що вони нікому не потрібні. Тоді вони опускають руки, починають пити чи вживати наркотики».

Ці зустрічі трансформували роботу організації. Те, що починалося як гуманітарна допомога, перетворилося на довготривалу соціальну реабілітацію, підтримку ветеранів у відбудові їхнього життя після повернення з госпіталя. Використовуючи адаптивний спорт та підтримку побратимів, команда організації допомагає ветеранам відновлювати зв’язки з оточенням та дивитися далі своїх травм. «Чому саме спорт? Бо це найдешевша і найпростіша річ, що стимулює відновлення», — пояснює Наталія.

Спершу Артема Передереєва запросили на заняття зі стрільби з лука у внутрішньому дворі лікарні. Та вже скоро ці щотижневі тренування переросли реабілітаційний центр. Багато ветеранів, таких, як Артем, продовжують тренуватися після госпіталя. Це спонукало організацію до створення постійного і доступного простору, де відновлення триватиме після лікування.

У 2024 році ГО заснувала постійний простір для заходів, «Петрос». Через рік, завдяки підтримці ЄС через Міжнародний фонд «Відродження», організація розширила його і перетворила на інклюзивний спортивний клуб, де поряд тренуються ветерани, їхні родини і цивільні. Наразі «Петрос» навчає стрільбі з лука, боксу, джіу-джицу та пропонує інші заняття. А що найважливіше, цей простір став спільнотою, де ветерани повертають собі впевненість, знаходять друзів і навіть нову професію.

«Петрос» у житті Артема відкрив новий розділ. Він продовжив тренування у хабі, поступово покращуючи вправляння у адаптивній стрільбі з лука. Пройшовши Школу інструкторів, яку організовує ГО, його запросили до команди. Тепер Артем — тренер ветеранів з олімпійської стрільби з лука, а ще допомагає утримувати інклюзивний клуб бойових мистецтв. Він регулярно повертається до госпітальних палат, аби познайомити інших поранених військових із адаптивним спортом. Для багатьох із них зустріч із кимось, хто вже подолав схожі виклики, найбільша мотивація до першого кроку. «Стрільба з лука — один із найбільш адаптивних видів спорту, — пояснює Артем. — Якщо людина не може стояти, то стріляє з крісла. Навіть без руки можна навчитись натягувати тятиву зубами».

Для деяких ветеранів ці перші випущені стріли знаменують початок абсолютно нового життя. Після важкого поранення і втрати ноги 51-річний Олександр Зірка доєднався до «Петроса» під час реабілітації і відкрив для себе адаптивну стрільбу з лука. Спорт допомагає йому досягати нових висот. У 2025 році він став чемпіоном України в олімпійській стрільбі з лука серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату. Цього року він представляв Україну на змаганнях «Marine Corps & Air Force Trials» у США (міжнародні змагання з адаптивного спорту для поранених військовослужбовців та ветеранів) і повернувся додому з чотирма медалями. Натхненний власним шляхом, зараз він навчається в коледжі фізичного виховання і планує стати професійним тренером.

Та справжній успіх «Петроса» вимірюється не медалями, а впевненістю, яку клуб повертає, та можливостями, які він відкриває у житті після травми. «Коли поранені хлопці на мене дивляться, починають менше скаржитись, — каже Артем Передереєв. — Якщо я можу, то й вони зможуть теж». Із 24 учасників першої Школи інструкторів дев’ять відкрили місцеві хаби або працевлаштувалися у громадах області.

І все ж, «Петрос» не лише про фізичну активність. Простір став спільнотою, де ветерани та їхні родини будують разом своє щоденне життя. Окрім адаптивного спорту, тут проводять майстер-класи з обробки шкіри та дерева, тренування з реабілітологами, надають психологічну підтримку, організовують змагання та відкриті заходи, а також це місце, де люди зі схожим досвідом можуть проводити час разом. «Ми віримо у зцілення через зв’язок. Спорт і ремесла просто створюють простір для таких зв’язків, — пояснює Наталія Найда. — «Петрос» — як одна велика родина. Тут усі заохочують одне одного і це спонукає людей рухатись далі».

З часом ідея вийшла за межі Івано-Франківська. Організація продовжує відвідувати реабілітаційні госпіталі і навчає ветеранів започатковувати подібні ініціативи у інших областях. Натхненні моделлю «Петроса», 16 хабів відкрилося у п’яти областях України: на Миколаївщині, Херсонщині, Дніпровщині, Кропивниччині та Чернігівщині. «Ми віримо в те, що ветерани можуть бути рушієм змін у громадах, — розповідає керівниця організації. — Вони прагнуть до змін, а наша роль  — надати їм необхідну підтримку».

На сьогоднішній день понад тисячу ветеранів та їхніх членів родин знайшли у «Петросі» спільноту. Та найбільший успіх — коли ті, хто колись шукав підтримки, починають її надавати. Для Артема Передереєва це завершений цикл: «Колись «Петрос» мені допоміг. Тепер я допомагаю іншим».

Авторки: Вольга Прохарава, Оксана Федорович