17 лютого 2022 року в Харкові запрацював поп-ап хаб House of Europe. Вечір був атмосферним: грав харківський електронний дует Astronata, зібралась культурна тусовка та місцеві ініціативи, які знають далеко за межами міста, – організатори фестивалю PLAN B, учасники «Культури Звуку», Харківська школа архітектури та медіа «ЛЮК».
Незабаром відбувся вечір французького кіно, а на 25-те лютого запланували показ креативної реклами. Проте 24 лютого плани різко змінилися — розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Офіс школи перетворився на склад гуманітарної допомоги, а команда змінила профілі
Василіса Гайденко, менторка, лекторка та комунікаційниця школи маркетингу та комунікацій «Багаж», тепер займається благодійним фондом «АРТДАЧА». Співзасновник школи Макс Бурцев – штабом «Волотерська». Директорка школи Наталія Руденко — волонтерством та пошуком нових форматів для курсів.
Ми поспілкувались з Василісою, Максом та Наталією про перші дні війни в Харкові, рішення займатись волонтерством, взаємодопомогу та про те, чи допомагають навички з комунікацій в щоденній роботі під обстрілами. Читайте й скидайте донати благодійному фонду «АРТДАЧА» та штабу «Волонтерська», щоб підтримати жителів Харкова.
Історія Василіси Гайденко
24 лютого я прокинулась від гучних звуків. Спершу подумала, що це феєрверки, аж раптом збагнула, що у мене зачинене вікно і цей звук геть інший.
За кілька тижнів до цього ми з сім’єю погодили план: перше, що робимо, – бабусю та собаку вивозимо в передмістя. Я подбала про евакуацію бабусі й пішла на зустріч з друзями в «гараж хаб». У хаб всі прийшли з домашніми тваринами. Там були собаки, кішечки й навіть рибка. Увечері друзі перемістилися в більш безпечні місця. Я ще до війни вирішила, що нікуди з Харківщини не поїду, і ввечері ми вирушили в передмістя відвозити собаку.
За три дні повернулися до Харкова. Нам довелось йти пішки, адже транспорт не курсував, а автівки в нашому напрямку не пропускали. Дорогою ми бачили розбиті танки, ями від снарядів і втомлених українських захисників. Вночі тут точився бій. Військові запропонували нам воду та їжу, а ми відмовилися зі словами, що повертаємося сюди, щоб їм допомогти.
28 лютого, коли ми прийшли в Харків, одразу ж стали чергувати на приймальному пункті «Все для перемоги» біля обласної державної адміністрації, який працює з 2014 року. Сортували речі. Сюди мешканці зносили консервацію, теплий одяг, це нагадувало майданівські часи (грудень 2013-го – лютий 2014 року, під час Революції гідності – прим. авт.), коли люди у волонтерські намети приносили все необхідне. Зранку знову збиралися на приймальний пункт, вийшли з дому і почули сильні вибухи в районі ОДА. У саму будівлю і поруч влучили ракети. Там було багато жертв.
Ми відразу ж списалася з тими, хто залишився в Харкові, і об’єдналися з друзями та колегами. Так почали допомагати людям, які залишилися в місті. Хтось знаходив гуманітарку, хтось готував гарячі обіди, хтось фасував, хтось розвозити це все. Наш фонд «АРТДАЧА» взяв на себе завдання знаходити необхідні мешканцям речі.
З перших днів ми тісно працювали з Максом Бурцевим (ідейний натхненник школи «Багаж» – прим. авт.). Він підкидав нам цікаві задачі на кшталт знайти «швидку», яка відвезе породіль у Дніпро. Ми організовували евакуацію, доправлення у лікарню, пошук рецептурних ліків. І були на контакті щодня. Макс пересилав вагонами овочі та інші корисні речі, потрібні тут.
З Мер’ям Йол, продюсеркою «Багажу», ми зідзвонюємося сто разів на день. Разом ми зібрали та відправили декілька бусів і автобус гуманітарної допомоги в П’ятихатки, коли там була гуманітарна катастрофа, вивозили людей з гарячих точок. З командою ми вибудували цілу мережу дружніх штабів.
Про завдання та потреби людей
Деякі завдання з’являються неочікувано. Наприклад, у людини 11 котів і вона не знає, що з ними робити. Одного разу ми вивозили чоловіка з лабрадором у Полтаву і там їх поселили в школу. Невдовзі він мені телефонує і плаче: «Мене виганяють, бо цей лабрадор народив ще 10 лабрадорів». Я знайшла автівку, яка вивезла цуценят у передмістя, там ми влаштували для них затишні умови. Чоловік щасливий і його собачата теж, бо про них дбають.
Неочікувано для себе ми почали займатись евакуацією. Одного разу я приїхала на найбільшу локацію, куди ми доставляємо їжу: на той момент там жило 500 людей, це був підвал. У ньому були найжахливіші умови, які я бачила у своєму житті. Земля розгорнута на два боки, попід стінами парти з карематами та спальниками, на яких лежать бабусі, декому ставлять крапельниці. Там я збагнула, що треба евакуювати людей. Ми вивозимо їх у Полтаву, Полтавську область, Дніпро. А також за кордон, зокрема в Австрію, Литву.
Проєкт народжується з однієї поїздки чи ситуації, а села, якими опікуємося, з’являються після одного телефонного дзвінка. Телефонує мені якось пізно ввечері чоловік і каже, що служить під Ізюмом і не може допомагати мамі в селі, що розташоване в «сірій» зорі. А ще мешканцям бракує їжі. Так ми стали опікуватися людьми з того села, а також тамтешніми собаками, котами та козенятами, які щойно народилися.
Великою підтримкою є люди поруч, до 24 лютого я й не уявляла, як багато ми можемо гуртом. Коли я телефоную Віктору Івановичу в Зіньківську громаду Полтавської області, куди ми евакуювали близько 200 людей, і питаю в нього, як справи, він каже: «Василісо, світить сонечко, розквітли тюльпани, у нас все добре, не хвилюйтесь. Я вам фоточку нарцисів уже надсилав?» – він жодного разу не жалівся на людей. Хоча взяв на себе дуже відповідальну функцію.
Моя колега Марія Какуріна організувала «Український дзен» – психологічний, реабілітаційний табір для дітей та дорослих, який допомагає адаптуватися до нового життя та переживати воєнні травми. Табір проходив протягом серпня, його відвідало 285 людей.
Сьогодні ми постачаємо у прифронтові території продукти, медикаменти, засоби гігієни, побутову хімію. Є велика потреба в пальному для генераторів, у вогнегасниках, бо через постійні обстріли пожежні машини та рятувальники не завжди мають змогу дістатися до пошкоджених об’єктів. Допомога потрібна мешканцям Харкова із вразливих груп, які без неї навряд чи впораються самостійно.
Про навички з минулого життя
Я маю навички в бренд-стратегії, управлінні комунікаціями, менторстві. Але нині йдеться про геть інші масштаби.
Коли раніше я проводила тренінги в «Багажі», то не несла відповідальності за життя учасників. А тепер у нас тисячі бабусь, які без допомоги залишаться голодними, і рівень відповідальності тут зовсім інший. Думаю, минулий досвід мені все ж став у пригоді – довгий час я керувала відділом маркетингу, ми робили проєкт для людей з ментальною інвалідністю і відповідали за їхнє працевлаштування та майбутнє. Але відповідальність помножилась у сто разів.
Про плани
Перше – спільно з партнерами запустити роботу фудтраку і годувати людей смачною та поживною їжею. Друге – продовжувати допомагати тим, хто цього потребує. І найбільш масштабне – разом з партнерами запустити прихисток.
У селах, які перебувають під постійними обстрілами, багато пошкоджених будинків. Коли прийде холод, ми маємо бути готові вивозити людей, щоб зберегти їм життя.
Розраховуємо, що через прихисток упродовж року пройде понад 1000 людей. Це буде тимчасовим житлом, з якого будемо перевозити їх у більш безпечні місця. На його території плануємо влаштувати й прихисток для тварин, щоб господарі були поряд зі своїми улюбленцями. Обладнаємо дитячу кімнату та медичний кабінет. У закритому з усіх боків внутрішньому дворі побудуємо спортивний майданчик. Сьогодні шукаємо партнерів і працюємо над втіленням проєкту.
Історія Макса Бурцева та Наталії Руденко
Мені здається, що 24 лютого почалось для українців приблизно однаково. Просто далі люди обирали різні шляхи. Для мене цього дня закінчилось попереднє життя і почалось нове. Я не чув вибухів за вікном, мене розбудила дружина. Я лежав декілька годин і намагався зрозуміти, чим я маю займатися в цьому новому світі. Ми зібрались командою, щоб евакуювати близьких та друзів з Харкова у Полтаву або Дніпро. Вже в дорозі збагнули, що назад повернутись буде складно або взагалі неможливо. І саме тоді з’явилося сильне почуття провини, що ми недостатньо допомагали військовим усі ці вісім років, не підготували місто і загалом країну. Воно було всеохопним. Тож ми почали думати, що можемо зробити зараз.
Спочатку як креативники вирішили робити те, що вміємо найкраще, – комунікувати. Ми намагались достукатися до росіян, щоб вони виходили на вулицю, протестували, розповідали, що тут відбувається. Ми ще вірили, що це чимось допоможе. Вже в перші дні з’явилось тисячі запитань від різних людей: «А як виїхати?», «А як вставити вікна, коли їх вибило?», «Не вистачає їжі в громаді, що робити?». Звісно, ми допомагали як могли. Мені було складно, бо я звик будувати процеси, оцінювати результати, іншими словами – вести бізнес. А перші три тижні були безрезультативні та хаотичні. Я відчував, що потрібно це робити структуровано. Так з’явився фонд «Волонтерська». Ми знали, що всім одразу допомогти не вдасться, дієвіше буде зосередитися на конкретних групах населення, створити списки людей та локацій. І стали підтримувати людей похилого віку та з інвалідністю.
Макс: Спершу отримували заявки на гарячу лінію. Потім зв’язувалися з різними благодійними фондами, намагались дістати необхідне. Але побачили, що це не продуктивно. Тому вирішили створити свій склад у «Багаж хабі» і наповнювати його потрібними речами.
Наталія: Я похвилинно пам’ятаю перші дні війни. Такі важливі дні не забуваєш. У мене таких було кілька: народження дітей та перші дні повномасштабної війни. Ми евакуювали близьких на захід України, а самі залишилися в Харкові, щоб допомагати. Спочатку було складно зрозуміти, хто як волонтерить серед креативників. Ми відчували потребу робити щось руками й почали пекти хліб, комунікувати про потреби з блокпостами, фасувати волонтерку. Команда «Багажу» зросла – до нас долучилися випускники школи, лектори, інші люди-благодійники.
Про потреби людей та завдання
Макс: Думаю, запит на гуманітарну допомогу буде з кожним місяцем тільки зростати. Залишатиметься все менше вцілілих квартир, в яких можна жити, грошей, настане холодна пора. Більшість людей зі стабільним фінансовим становищем евакуювались. Залишаються ті, в кого немає можливостей виїхати.
Нині ми відкрили новий напрям роботи для підготовки до зими. Облаштовуємо звичайні підвали, щоб там було все необхідне. Ще ремонтуємо будинки та квартири, встановлюємо вікна, створюємо в помешканнях такі умови, щоб люди могли жити навіть без опалення.
І ще одне важливе завдання – це допомога ЗСУ. Якось я сидів і думав: що має бути, щоб Харків жив? Насамперед – люди. Щоб тут були люди, вони мають почуватися в безпеці, щоб над ними не літали ракети. Як я можу на це вплинути? Ми довідалися в розвідників, що їм дуже не вистачає безпілотника, який буде знищувати ворожу артилерію та ракетні установки, розміщені поблизу міста. Так ми почали збирати кошти на безпілотник.
Які в нас потреби? Це гроші, звісно. Ми співпрацюємо з чотирма великими фондами, з їхньою допомогою наповнили аптеку та продуктовий склад. Але гранти не регулярні. Вони з’являються як разова підтримка, тож ми закриваємо потреби й знову залишаємось без фінансування. Краще менші гранти, але регулярні, ніж один великий на короткий період. Тож ми у постійному пошуку.
Про навички з минулого життя
Макс: Я не дуже люблю нетворкінги й ніколи не залишаюся на вечірки після подій. Але коли став волонтерити, зрозумів, наскільки важливі контакти та репутація. Я б ніколи не повірив, що познайомлюся із заступником Валерія Залужного, головнокомандувача Збройних сил України, або що один дзвінок може допомогти знайти гуманітарку на пів мільйона гривень.
Якщо подивитись на волонтерство та бізнес з погляду організації, то в них є спільні риси. Має бути ціль, результати, розподілені обов’язки, розуміння, що відбувається на кожному етапі, яка в кого роль. Саме досвід ведення бізнесу допоміг мені вибудувати системний волонтерський хаб. Я ще дуже багато речей у волонтерстві не знаю і всім зізнаюсь про це.
Про плани
Макс: Люди повертаються в місто. За словами мера, щодня у Харків прибуває приблизно 2000 машин. Кількість людей, які нині тут проживають, наближається до 800 тисяч. Але через останні, дуже сильні обстріли та ракетні удари потік став менший, а деякі люди, які встигли повернутись, знову звідси поїхали.
Наталія: Наша школа – це не про бізнес, а про людей. Для нас завжди важило живе спілкування, тож ми не особливо працювали з онлайн-курсами. Проте в жовтні плануємо запустити перший англомовний онлайн-курс з європейськими лекторами для українських креативників. Офлайнове навчання поки що зупинили. Частина нашої команди волонтерить, частина лекторів воює. Але студенти не йдуть, а чекають продовження, коли це буде можливо.
Макс: Я спілкуюся з багатьма директорами студій і розумію, що у всіх зараз спільний біль. Ніхто не був готовим до різкого переформатування роботи на західну аудиторію. Як виходити на той ринок? Як комунікувати? Які діють правила?
Думаю, наша сила в тому, що ми не просто школа, яка вчить ремесла, ми передаємо цінності – емпатію, критичне мислення тощо. Багатьом людям це потрібно. Вірю, що по завершенню війни ми зможемо працювати з тими, хто не мав доступу до навчання. А ще влаштуємо гучну вечірку на честь перемоги з усіма харків’янами.
З початком повномасштабного вторгнення, ми підтримали школу маркетингу та комунікацій «Багаж» — профінансували гуманітарну допомогу для жителів Харкова. Якщо ви також хочете скористатися з підтримки ЄС для українців, шукайте конкурс для себе у каталозі можливостей.
Текст: Оксана Семенік
Редактура: Вікторія Осіпова
Переклад англійською: Юлія Дідоха