Кажуть, що на цих північних землях колись постала трипільська культура: звідки з’явилася, куди зникла – невідомо, але небезслідно.
Першу письмову згадку про Чернігів знаходимо у Несторовій “Повісті минулих літ” – літописець фіксує, що київський князь Олег в результаті успішного походу на Візантію уклав з греками угоду.
Сучасні історики засвідчують: дорога на Царград була знайома воїнам чернігівським ще з 860 року, з першого походу русичів на Візантію під проводом князя Аскольда.
Хай там як з датами, звідси також “пішла руська земля”.
Чернігів завжди сперечався з Києвом за першість, але не був другим і був поряд.
От і в лютому 2022-го ці два міста разом протистояли ворогові. В перехопленій телефонній розмові російський окупант розповідав комусь, що вони рівняють місто із землею.
Зараз відомо: з понад 2600 постраждалих та зруйнованих в Чернігові об’єктів – 20 пам’яток культури і 16 культових споруд.
Чи може культура бути готовою до війни, як адаптувати до воєнного часу і, водночас, дати новий поштовх до розвитку – про це говоримо з Юрієм Ткачем, директором Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана.
В 2022 році музей отримав грант Європейського Союзу, завдяки якому вистояв у важку зиму і має амбітні плани на майбутнє.
На культурному фронті ЄС так само стоїть пліч-о-пліч з Україною, допомагаючи зберігати й розвивати.
– Пане Юрію, Чернігів – місто прикордонне. Як зберегти музейні цінності у війну?
– Чи може бути культура готовою до війни – філософське питання з мирного часу. Війна не залишає варіантів: маємо бути готовими.
Ми знали, що робити в надзвичайних ситуаціях за протоколами, але абсолютно не були готові матеріально й організаційно. Навіть якби хотіли щось вивезти, не змогли б це зробити, бо не було ні розпорядження (а ми державна установа), ні транспорту, ні достатньо пакувальних матеріалів.
Дещо ми закупили, витративши всі наявні кошти, але того вистачило на пакування першої черги й пакували вже під обстрілами.
Ще 24-го був шанс вивезти хоча б частину експозиції, потім дороги накривало під вогнем. І ми вирішили: Чернігів не здадуть, тут безпечніше, ніж їхати у непередбачуваних умовах.
Ми сховали все, що могли, в Чернігові, багато що залишилося у нашому сховищі. Музейні стіни потужні, вони витримали, а от шибки вилетіли.
Та слава Богу, критичних пошкоджень колекція не зазнала, нас оминула доля Іванкова, Сковородинського музею, будівлі музею старожитностей Тарновського, постраждалого меморіального будинку Коцюбинського…
Але необхідно було забезпечити належне зберігання колекції музею, а з розбитими вікнами і без електрики це неможливо.
– Грант Європейського Союзу був залучений саме на ці цілі?
– Cаме так. Українська культура добре навчена виживати в умовах миру, а війна вчить ухвалювати швидкі рішення. Вже в березні, коли місто було ще в облозі, ми зверталися за допомогою до міжнародних організацій та фондів, і, водночас, власним ресурсом усували пошкодження.
Пізніше, коли надійшли грантові кошти від ЄС через міжнародний альянс захисту культурної спадщини в зоні конфліктів ALIPH FOUNDATION, ми дещо відремонтували, закупили необхідне для можливої евакуації, будівельні матеріали.
Звісно, головне було убезпечити колекцію, тому зробили все, щоб надійно законсервувати всі приміщення.
Спочатку планували встановити металеві броньовані ролети, але потім порадились з грантодавцем і загерметизували вікна, 30 з яких було пошкоджено, в інший спосіб.
Тож взимку і температура, і рівень вологості в музеї були в межах припустимої норми. Наше особливе придбання – сонячна станція.
Ми запустили її напередодні зими, забезпечивши резервне живлення на випадок відключень енергії – корпус, який нині працює, та відділ сучасного мистецтва, живляться від сонячної станції.
Отже, грант ЄС інвестовано в збереження нашого спадку. Але, безумовно, і в розвиток: ми переконалися, як це вигідно й розумно – користуватись альтернативними джерелами, тож плануємо збільшувати частку “зеленої енергії” в енергобалансі нашого музею.
Це поширена європейська практика, і це наш внесок у підтримку енергофронту України й у захист природи в цілому.
Також ми отримали допомогу і від музейної спільноти. Від початку російської війни за ініціативи групи музейників в Україні створено Музейний кризовий центр, який допомагає колегам по всій Україні з ресурсами на найбуденніші, але життєво важливі витрати – бензин, упаковку, заробітну плату людям, які не покинули музеї і продовжували працювати…
Вчасність, масштаб і значення цієї роботи навіть складно оцінити – можливо, потім, після війни. Зараз ми їм просто вдячні.
Це була перша організація яка суттєво і дуже оперативно допомогла чернігівським музейникам, і не тільки нашому музею.
Саме від Музейного кризового центру, коли місто було в облозі, ми отримали першу допомогу й змогли виплатити співробітникам зарплату.
Потім Центр передав нам генератор – але він не доїхав, бо волонтерський транспорт, яким його доправляли, розстріляли під Черніговом: загинули волонтери, згорів вантаж…
Потім вже київські волонтери привезли нам медикаменти та продукти для музейників – і частину витрат компенсував саме Музейний кризовий центр.
– Війна триває, але триває і життя: яке воно у музею часів війни?
– Музей не працює в повному обсязі. Перша й друга черги, як і рік тому, готові до евакуації та зберігаються у надійному місці. Але, сподіваюсь, на нас чекає не евакуація, а відновлення експозиції.
Зараз відкрито п’ять залів: один в укритті, чотири – на поверсі. Зараз ми показуємо тільки твори з приватних колекцій або цифрові копії музейних робіт, але готуємо виставку репродукцій графіки до 40-річчя музею в травні.
В лютому й березні ми показали виставку наших художників “Це моя війна” – прекрасну і важку, бо ми це пережили особисто. А потім відкрили виставку портретів, пейзажів бо у війну люди мріють про мир і хочуть бачити мир.
За неповний місяць квітень музей відвідали понад 170 гостей – по квитках, а ще є соціальні проєкти, постійно бувають учні художньої школи, ходять пільговики – ці цифри ми не фікесуємо.
Що важливо – стало більше молодих людей, і це теж виклик для нас – зацікавити їх і утримати.
– До слова, Ви згадували про нові “фішки” музею..
– Через війну ми звернули увагу на цокольний поверх – він слугував укриттям спочатку для експонатів, потім і для людей.
Коли стало спокійніше, ми згадали, що у тому приміщенні колись працював театральний гурток, актори з аматорами навіть ставили вистави.
Тож ми вирішили навести там лад, зробили практично капітальний ремонт, провели інтернет, поставили сучасне галерейне освітлення й обладнання – і тепер місто має новий, модерновий мистецький простір.
Там можна вільно розмістити до 80 людей і проводити не тільки виставки, але й концерти, дискусії. Поряд є ще два невеликі зали – їх теж плануємо приєднати, бо вже сьогодні є запит від митців на цей майданчик.
Насправді, тут також є заслуга гранту Євросоюзу – якби у нас не було коштів на ремонт та укріплення музею, на сонячну станцію, то і питання нового мистецького простору було б відкладене на невизначений термін.
Але на щастя, ми змогли зробити і те, й інше.
– Музей заробляє?
– Минулого року, попри війну, ми заробили майже стільки ж, як у попередньому – перш за все, на послугах з державної експертизи.
В 2022 році художники дуже багато писали й продавали роботи за кордон, але щоб вивезти твір мистецтва за межі країни, необхідна довідка, що це сучасне мистецтво і не є об’єктом культурної спадщини.
На той час навіть київські музеї не надавали цю послугу, тому до нас зверталися і звертаються дотепер, а ми маємо непогану статтю доходів. І нам приємно, що українські художники стають затребувані за кордоном – це заслужено.
– Чи варто вкладатися в культуру під час війни?
– В культуру варто вкладатися завжди.
Подивіться на досвід інших країн, наших найближчих сусідів – там культура підтримується державою, але не жебрачить, має власні кошти, ресурс для розвитку, для трансформацій, для промоції – і тому знана, цікава для людей і приваблива для митців.
Добре, коли культура захищена і має можливості – але для того потрібно в ней вкластися і дати їй можливість бути вільною.
– До речі, як вас підтримали закордонні колеги?
– Дякуємо щиро нашим колегам з Європейського Союзу – наприклад, Польському комітетові помочі музеям України, створеному з ініціативи директора Музею Варшавського повстання Яна Олдаковського та Інституту Павла Владковіца.
Завдяки їм ми закупили обладнання для оцифрування музейних колекцій, а також реставраційні матеріали, бо наша реставраційна майстерня була знищена повністю.
Допомогу від ЄС та європейських країн ми отримуємо не вперше – і вона складається, як пазл: кожна дія доповнює і розвиває попередню й готує підґрунтя для наступної.
В 2020 році ми залучили кошти від House of Europe для переходу в онлайн режим (через ковід). Ми не переривали робочий процес, проводили онлайн виставки – зараз цей досвід і технічні можливості стали в нагоді.
З 2021 року у нас триває грантовий проєкт за участі Німеччина та низки інших країн – в його межах у країнах Європи було створено 9 хабів, один з них – в Чернігові. Ми готували матеріали про мистецтво як спосіб інтеграції на прикладі життя внутрішньо переміщених осіб в Україні.
З початку російської війни ми переорієнтували цей грант і разом з ГО “Театр АмаТеа” готували документальні сюжети про війну, які демонструвалися за кордоном.
Зараз, на третьому етапі проєкту, ми з нашими фотографами Владиславом Савенком і Валентином Бобирем готували матеріали для фотовиставки про події лютого-березня 2022 року в Чернігові.
Цю фотофіксацію знищення росіянами об’єктів культурної спадщини, освітньої галузі і побуту людей під час облоги вже побачили наживо в Польщі та на Мальті, а у Португалії й Туреччині – в онлайн форматі.
Європейський Союз надійно підтримує нас в часи війни, ми б хотіли, щоб кожен європеєць знав, що ця допомога, ці кошти дійсно дуже важливі для України і працюють на Перемогу.
Але не менш важливо, щоб люди в Європі та світі усвідомлювали, якому ворогові ми протистоїмо разом.
У нас терабайти фотоматеріалів і професійно змонтованого документального відео про події в Чернігові в роки війни.
В співпраці з Суспільним – Чернігів ми підготували ці матеріали з перекладом англійською – саме для закордонної авдиторії. Бо часом людям там просто бракує інформації про реальні події.
Показовий приклад – наша виставка на Мальті під час Європейського форуму вищої освіти. Учасники з понад 20 європейських країн були вражені побаченим і почутим, про що вони просто не знали.
І ця виставка – також наш внесок у єдиний культурний фронт.
– Українська культурна спадщина: що ми зберігаємо, що нас вирізняє й що цікаво світові?
– Якщо говорити про художників, то ідентифікують Україну наші митці 19 століття. Це українські художники, хоч держава, у якій вони працювали, називалась російська імперія.
А ще ж є українське бароко, є дивовижна колекція з понад 300 унікальних ікон. Є Жук, Богомазов, які представляють ХХ століття.
Водночас, наші меценати – Терещенки, Галагани, Тарновські збирали не тільки українські роботи, а й твори східного й західного мистецтва, привозили їх в Україну, а отже, долучали українське суспільство до світового культурного процесу.
Ми також сьогодні бачимо їхні колекції – тож їхня справа продовжується, спадщина зберігається, світова культура представлена і в Україні – як того прагнули українські меценати.
А ще ми б хотіли, аби колекції українських музеїв також були знаними в світі, тому, наприклад, портретна галерея Галаганів, деякі старі західноєвропейські майстри, українське малярство 20-го століття з нашого музею вже можна знайти через Google.
І там же, звісно, ми будемо показувати в українському і загальносвітовому контексті культуру саме Чернігівщини –вона здатна здивувати.
Але все – після Перемоги.
Дізнатися більше про проєкти ЄС та роздивитись культурну мозаїку “Разом творимо. Разом зберігаємо” Ви можете за посиланням.
#РазомЗберігаємо #РазомТворимо
Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Cоюзу.
Автор: Тетяна Вороніна