Сучасні українські жінки давно ламають всі шаблони й застарілі стереотипи: воюють у лавах ЗСУ, навчають дітей, закривають збори на потреби армії, тримають наш тил і фронт, гинуть і живуть за майбутнє країни. Попри це, вони продовжують стикатися з упередженим ставленням суспільства.
Український жіночий ветеранський рух (Ukrainian Women Veteran Movement, UWVM), або рух “VETERANKA”, працює над тим, щоб показати суспільству реальний, правдивий образ жінки в армії та ветеранській спільноті. Як саме — у матеріалі “Рубрики”.
У чому проблема?
“Все одно герой”
“Колись ми знімали фільм про жінок, які загинули в бою до 2022 року — це також була частина адвокаційної кампанії. Один з наших постів був про загиблу військову Олесю Бакланову. Олеся у 2014 році, коли почалася війна, жила в селищі на Луганщині, волонтерила у школі, плела сітки. І коли їй тільки виповнилося 18 років, пішла в армію, робила там успіхи. На жаль, ворожий снайпер у 2018 році забрав її життя.
І, власне, під постом про її історію хтось написав коментар: «Нічого страшного, що вона дівчинка — все одно герой». Спочатку в мене трошки пригоріло, а потім я подумала, що, напевне, у цьому є певна перемога — у людини трохи розірвалися шаблони”, — розповідає Катерина Приймак, ветеранка і співзасновниця руху Veteranka.
Жінка-військова дотепер сприймається радше як виняток, ніж правило. А ті військовослужбовиці, яким все ж вдалося потрапити в армійські лави, часто стикаються не лише з нерозумінням і несхваленням суспільства, але й з відсутністю базового забезпечення. Так, наприклад, лише у 2023 році Міноборони затвердило еталон літнього польового костюма для жінок.
Однак жінки в армії з’явилися не вчора і навіть не з початком повномасштабного вторгнення. У 2014 році в армії їх перебувало майже 50 тисяч (серед них військовослужбовиць — 16,5 тисяч) різних посад і звань. А станом на січень 2024-го, за даними Міністерства оборони, їхня кількість зросла майже до 67 тисяч, з них 46 тисяч — військовослужбовиці, 4000 — перебувають на лінії зіткнення. Цікаво, що керівні посади в ЗСУ обіймають 6,5 тисяч жінок. І ці цифри з кожним роком зростають, попри всі супутні виклики.
“Поки ще не все ідеально, тому що є лише літня форма, зимової немає. І тепер жінкам видають жіночу білизну, а не чоловічі труси. Це не є першочерговою потребою, тому що на рік військовим видають лише дві пари спідньої білизни, і все одно всі носять своє. Але питання в символічності кроку: чи бачите ви потребу жінок на службі, чи поважаєте те, що це все ж таки жінка?”, — коментує Катерина.
Одна відсутність форми, гігієнічного забезпечення, регулювання з боку держави — це наслідок проблеми. Сама ж проблема ховається значно глибше — недооцінка ролі жінок, їхніх вмінь, прагнень, здобутків.
Це проблема і виклик: часто військовослужбовиць не сприймають як професіоналок, тому треба постійно доводити, що ти чогось вартуєш, виборювати право на повагу до себе. Після закінчення служби, вже у статусі ветеранок, вони стикаються з нерозумінням і труднощами у цивільному житті.
“Ветеранська політика в Україні дотепер керується законом 1993 року, який повністю скопійований з радянського і був складений для ветеранів Другої світової. Він абсолютно не відповідає сучасним реаліям і потребам. Наприклад, серед його положень як бонус для ветеранів — безоплатне встановлення радіоточки у квартирі“,— пояснює Ольга Гальченко, представниця Міжнародного фонду “Відродження”. Фонд, серед інших, підтримує проєкти й організації, створені ветеранами або для допомоги ветеранам.
Яке рішення?
Забезпечення потреб жінок в армії та ветеранська політика щодо них — багатопрофільна проблема, яка стосується не лише жінок й армії. Це про те, чи зможемо ми запустити якісну інформаційну кампанію, яка б вчила суспільство з повагою ставитися до людей, які його захищають. Чи не заплющуватимемо очі на сексуальне насилля і каратимемо винуватців, а не постраждалих. Чи будемо виховувати своїх дітей свідомими громадянами.
“Гендерна рівність не наша самоціль, а маркер того, як розвинена та чи інша спільнота”, — стверджує Катерина.
Країна, в якій на її благо працюють всі верстви населення, виграє за усіма критеріями. Розуміючи цю потребу, українські активісти та громадські організації обʼєднуються заради змін, працюючи над розробкою нового законодавства, формуванням світогляду громадян, надаючи допомогу тим, хто її потребує.
VETERANKA впродовж багатьох років допомагає українським жінкам почуватися впевнено на службі, розвиває концепцію захисту ветеранів і допомагає родинам військових. Серед численних проєктів зараз команда запускає проєкт “Центр сили План Б”, підтриманий Європейським Союзом, через Міжнародний Фонд “Відродження”. Проєкт складається з двох компонентів і направлений на дослідження проживання горя і втрати, а також створення простору для відновлення ветеранів і їхніх родин.
Ольга Гальченко додає: і ЄС, і Фонд “Відродження” загалом підтримували ветеранські ініціативи з 2014 року, однак якщо тоді це були поодинокі проєкти підтримки ветеранського бізнесу чи соціальних ініціатив, то зараз це системна робота:
“Починаючи з 2019 року ми почали більш системно працювати з ветеранським питанням. Тоді вже було зрозуміло, що півмільйона — це чимала кількість людей з певними потребами й запитами щодо здоров’я, відновлення, працевлаштування”, — каже Ольга.
Саме в цих напрямках ЄС допомагає ветеранам і їхнім сім’ям: залучення до роботи в громадському секторі, розвиток нових навичок, допомога у створенні свого бізнесу, реабілітація та психологічна підтримка. Зокрема у 2024 році разом з партнерами ЄС провів конкурс на підтримку ветеранських ініціатив “Тримаймо стрій”. Його переможцями стали 23 організації: 12 з них було підтримано в межах ініціативи “Європейське Відродження України”, 11 організацій – з окремого бюджету “Відродження”.
Так, вже у травні в Запоріжжі запрацювала одна з таких ініціатив — Реабілітаційний простір ветеранів українського війська “Блокпост”, де військові та їхні родини можуть отримати психологічну допомогу, спортивну реабілітацію, юридичні та бізнес-консультації.
У червні у Вінниці за фінансування ЄС відбувся III Всеукраїнський діалог “Громади — ветеранам”. А у Києві представники Центрів ветеранського розвитку зібрались на мережеву зустріч під егідою Міністерства у справах ветеранів України у партнерстві з UNDP в Україні за фінансової підтримки ЄС в межах проєкту “EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні”. Там вкотре наголосили на важливості підтримки ветеранів.
“Разом із нашими міжнародними та національними партнерами ми плідно працюємо над створенням сприятливих умов у громадах, щоб українські ветерани та ветеранки не відчували жодних бар’єрів, повертаючись до цивільного життя”, — зазначив у своєму виступі на заході в Києві керівник програм співробітництва Представництва ЄС в Україні Штефан Шльойнінг.
Як це працює?
Зробити невидиме видимим
У 2014 році Катерина Приймак брала участь у боях у складі медичного добровольчого батальйону “Госпітальєри”, тому не з чуток знає, якою була українська армія у 2014 році та які зміни відбуваються всередині неї понині.
Вона розповідає: “Процес модернізації армії безперервний. З найбільших досягнень — подолання освітніх бар’єрів для жінок вищої офіцерської ланки й дівчат-курсантів. Другі після 2019 року змогли вступати до військових ліцеїв й, відповідно, мріяти й планувати свою кар’єру саме у війську. Також з’явилася можливість обирати, кому йти в декрет, якщо обоє батьків служать — чоловікові чи жінці”.
На це пішли роки системної праці, довготривале вибудовування стратегії, комунікація з міністерствами й постійне висвітлення проблеми в інформаційному просторі.
Ще одним визначним досягненням активісток і активістів стало скасування заборони на практично всі бойові посади для жінок. Лише через чотири роки після початку війни їм офіційно дозволили обіймати посади стрільчинь, снайперок, водійок, розвідниць тощо. Однак усі ці ролі військовослужбовиці виконували й до цього, проте підпільно — у документах вони й надалі зазначалися як діловоди, кухарки, санітарки.
Наприклад, у військовому квитку Андріани Арехти, ветеранки й лідерки руху VETERANKA, яка з 2014 року виконувала обов’язки штурмовиці, був запис “швачка”. Й орден вона отримала — “за мужність” швачки.
У 2015 році військовослужбовиці, яких турбували потреби жінок в армії, вирішили об’єднатися, щоб разом адвокатувати їхні права. Так утворилася кампанія “Невидимий батальйон”, частина якої пізніше стала співзасновницями Жіночого ветеранського руху VETERANKA.
“Невидимий батальйон» мав на меті не тільки сформувати спільноту тих, хто буде боротися за свої права. Це не тільки ходження по кабінетах міністерств й інституцій. Ми мали вести скрупульозну роботу з медіа: розповідати історії жінок, тому що про них ніхто не розповідає, тому що історія однієї жінки сприймається як виняток”, — згадує ветеранка.
Метою кампанії було зробити образ військової видимим та нормалізувати його в суспільстві. І, окрім стереотипів про неспроможність жінок воювати, команда у своїй роботі часто стикалися і з неготовністю цивільних прийняти цей образ.
“Одне з найважчих питань — це материнство. Тому що жінки, які мають дітей, мають і свій певний погляд на те, як про них піклуватися. Якщо одні жінки думають, що піклування — це про те, щоб забезпечити чи вчасно задовольнити потреби, то інша частина жінок вважає, що суттєвішою є фізична безпека їхніх дітей. Багато де суспільство засуджує матерів, які йдуть на фронт, що відчутно впливає на їхній ментальний стан.
Нам всім потрібна підтримка, і жінкам дуже важко попрощатися з дитиною, обійняти й поїхати, не знаючи, чи побачиш її знову. Але замість емпатії й розуміння у суспільства немає навіть негласної готовності підтримувати твою дитину, поки тебе немає. Щобільше, часто жінки, які служать з чоловіками в підрозділі, піддаються засудженню з боку дружин цих військових”, — говорить Катерина.
У 2019 році група ветеранок-активісток зареєстрували організацію Жіночий ветеранський рух з метою змінити ставлення суспільства до військових, боротися за права жінок в армії та інтегрувати ветеранів і ветеранок у цивільне життя.
Один із напрямків роботи — благодійний фонд VETERANKA, який забезпечує захисниць та їхні підрозділи під час повномасштабної війни. За цей час команда:
- закрила понад 5 тисяч колективних й індивідуальних заявок від військових і цивільних (ВПО);
- спрямувала на допомогу ЗСУ більш як 90 млн грн;
- здійснила понад 30 виїздів у зону бойових дій та 20 виїздів з гуманітарною місією на деокуповані території.
Також рух продовжує забезпечувати українських військових автівками, амуніцією, спорядженням та необхідним обладнанням.
Ті самі два слова, які всіх лякають
Частина суспільства складно сприймає тему гендерної рівності. Вона викликає різні емоції: від обурення до глузування. Опоненти знаходять аргументи, чому, мовляв, в Україні, боротьба жінок за їхні права уже неактуальна.
“У нашого суспільства подвійні стандарти: говорять, що жінка має служити на рівні з чоловіками, але водночас жінки на фронті не має бути”, — додає активістка.
Та, попри всі заперечення, жінки є чи не в кожній галузі. Питання лише в тому, чи забезпечуємо ми їм рівні з чоловіками права і можливості, щоб вони на своєму місці могли виконувати роботу.
“Жінки-керівниці мають гарно розвинений емоційний інтелект і софт скілс. Це те, чого в армії не вистачає. Проте жінки часто самі бояться брати на себе лідерство, навіть якщо їм пропонують, тому що вони стикаються з опором. В армії ситуація така: через те, що заборонили демобілізацію, мобілізаційний потенціал держави скоротився. Зараз ті жінки, які йшли у військо, і отримали відмову, — чи не єдина цільова група, в якій можна ще когось рекрутити”, — зазначає Катерина.
Вона додає: гендерно чутливий підхід — це не лише про гендер, як такий, а й про інклюзію, що враховує потреби різноманітних верств населення: жінок, чоловіків, людей з інвалідністю, мешканців міста чи села, з дітьми чи без тощо. Питання прав жінок стосується не лише жінок — це наскрізна тема будь-якої дискусії про дотримання прав людини загалом.
Суспільство, яке справді є тилом
Військові неодноразово стикаються з недоречними питаннями від цивільних. Запитання від “Скількох ти вбив?” до “А як ти змогла покинути свою дитину?” однаково ранять, викликають болючі спогади та знецінюють їхній досвід. Дружини ветеранів говорять, були випадки, коли їх звинувачували в загибелі чоловіків, питаючи: “Як ти могла його відпустити?”. Через нерозуміння або неприйняття чужого досвіду й переживань, невміння комунікувати та звинувачення одне одного замість ворога, прірва між людьми збільшується.
“Однак готуватися до зустрічі з ветераном у мирному житті — це не лише навчитися не ставити дурних питань, але й зробити пандус у своєму закладі, поцікавитись у своїх співробітників, які зараз служать, що їм потрібно, не давати хабаря, не смітити. На кожному етапі повинна бути інфраструктура, яка могла б забезпечити потреби. У ветерана повинен бути вибір. Вони втрачають себе, втрачають друзів, найкращі роки свого життя.
Якщо ми не стаємо здоровим суспільством, інклюзивним, де люди можуть розвиватися і працювати на благо України, то всі зусилля стають даремними“, — говорить Катерина.
Ольга Гальченко, представниця Фонду “Відродження”, додає: “Ветерани — це категорія, яка потребуватиме уваги, підтримки, розвитку. Категорія, яка впливатиме на країну, матиме свій голос і вплив, рухатиме зміни у своїх громадах і на рівні держави. Це люди з запитом на справедливість і зміни”.
Ветеранська політика стосується всіх
На завершення війни Міністерство у справах ветеранів очікує збільшення кількості ветеранів до 5-6 млн осіб. Тобто значна частина нашого суспільства буде складатися і вже складається з людей, які мають бойовий досвід і повертаються у цивільне життя. Тому питання реінтеграції стосується не лише їхніх родин чи їх самих.
“Усе суспільство має готуватися до повернення ветеранів”, — зазначає Катерина.
Зокрема проєкт “Центр сили «План Б»” спрямований на інтеграцію ветеранів у цивільне життя та допомогу їм і їхнім родинам у відновленні. Проєкт складається з двох компонентів. Перший — комплекс досліджень досвіду проживання горя і втрати, зосереджений на авдиторії родичів, друзів, колективів, побратимів, посестер.
Як зазначає керівниця проєкту Тетяна Борис, з темою втрати Жіночий ветеранський рух працює давно, втілюючи різноманітні ініціативи, де ключовою метою є збереження пам’яті. “У проєкті ми багато уваги приділяємо напрямку меморіалізації. Адже значною мірою все ґрунтується на пам’яті. Саме пам’ять про людей і їхній подвиг, в першу чергу, допомагає нам пережити втрату”, — додає Катерина.
Дослідження у проєкті “Центр сили «План Б»” направлені на те, аби висвітлити проблеми, з якими стикаються близькі під час проживання втрати, показати прогалини в законодавстві й комунікаціях з родинами загиблих.
“Усе починається зі сповіщення, коли ми дізнаємося, що втратили свою близьку людину. Далі йде шлях комунікації з військовими частинами, який теж сповнений різної бюрократичної тяганини. Окремим питанням є проблема працездатності людини, яка проживає втрату. Адже вона не може просто повернутися до роботи й працювати, ніби нічого не сталося. Їй потрібно докладати вдвічі більше зусиль, щоб робити ті ж буденні речі, які вона робила до цього”, — розповідає Тетяна.
Опісля проведених глибинних інтерв’ю та роботи з фахівцями команда планує запустити свою експертизу й підготувати путівники проживання втрати, де міститиметься вся корисна інформація. Такі путівники актуальні для близьких, які у моменті відчувають себе розгубленими й не знають, що робити далі. До участі в інтерв’юванні запрошують людей, охочих поділитися своїм досвідом переживання втрати, та фахівців, які працюють з родинами загиблих.
Другий компонент — це простір можливостей, де відвідувачі зможуть отримати підтримку, послуги психолога чи юриста, побувати в колі однодумців. Тетяна говорить, планують проводити вебінари з психологами, ділитися експертними матеріалами, підготовленими в ході дослідження. Також рух VETERANKA співпрацює з низкою партнерів, які уже багато років дають можливість команді надавати послуги всім, хто до них звертається.
“Фактично, цей простір — це коло своїх, де ветерани і їхні родини зможуть знайти підтримку, де їх вислухають і допоможуть”, — коментує Ольга.
Нам, як суспільству, важливо навчитися зберігати пам’ять про тих, хто ціною власного життя будував наше майбутнє. Тетяна говорить, перш за все, ніколи не варто вдавати, що цієї втрати не сталося, а висловлювати співчуття, не бути байдужими. По-друге, розуміти, що пам’ять — це шлях до кращого майбутнього.
Жінка додає: “Ми пам’ятаємо не стільки для себе, скільки для наступних поколінь. Щоб вони розуміли ширшу перспективу, щоб пам’ять залишилися навіть тоді, коли не буде нас. Тоді ми матимемо більше шансів, що ті досвіди, які ми не хотіли, щоб з нами ставалися, не повторяться в майбутньому”.
Ключ до повернення
Щоб масштабувати роботу та обмінюватися досвідом і напрацюваннями, активістки об’єднуються з іншими правозахисними організаціями, які опікуються військовими та ветеранами — “Принципом”, “Юридичною сотнею”, “Простором можливостей”, “Veteran Hub”, співпрацюють з урядом, законотворцями та донорами. Адже дивлячись в одному напрямку, можна швидше досягти мети.
Рух VETERANKA співпрацює з Міністерством у справах ветеранів, надаючи свою експертизу та спільно з юристами напрацьовуючи зміни до законодавства. Однак, на думку Катерини, проблема міністерств у тому, що немає єдиного бачення і розуміння, як має впроваджуватися ветеранська політика.
Ольга додає, що зараз на рівні державних інституцій і громадських організацій триває дискусія щодо необхідності нової ветеранської політики, де рух VETERANKA — один з авторів цієї політики, яку презентували п’ять організацій. Проте це складні процеси, які відбуваються не так швидко, як би того хотілося.
Попри те, що робота триває, очевидним є брак людей і знань. Катерина наголошує: “Нам потрібно більше рук, а точніше голів, які розуміють, як працює держава, можуть аналізувати законодавство і просувати наші ініціативи. Ми продовжуємо свою роботу, але нам потрібно більше ресурсів”.
Одним з напрямків інтеграції ветеранів і ветеранок є посилення їхньої соціальної ролі та створення можливостей для працевлаштування. Наприклад, рух VETERANKA організовує повноцінний супровід військовослужбовиць від моменту отримання поранення й впродовж усього шляху інтеграції. Команда наймає кар’єрного консультанта, який ще в лікарні дізнається, в якому напрямку прагне рухатися ветеранка. Партнери надають можливість пройти базові освітні курси й сформувати візію майбутнього.
Команда прагне, щоб такий супровід здійснювався і на державному рівні перед демобілізацією, коли міністерства чи соцпрацівники презентують ветеранам різноманітні можливості та пропозиції від навчальних закладів, роботодавців чи центрів зайнятості, а потім підтримують їх у процесі навчання чи працевлаштування.
“Найкращий спосіб повернутися в мирне життя — вивчитися та знайти собі класну роботу. Тільки робота й успішний пошук себе у мирному житті, нового самоусвідомлення, коли ти бачиш, що приносиш користь і собі, як особистості, і країні — це ключ до повернення. Мені хочеться, аби дівчата вчилися на малярок, плиточниць, водійок фур. Це означатиме, що вони матимуть попит на ринку праці”, — вважає активістка.
Щоб отримати супровід чи консультацію, військовослужбовиці варто написати організації у соціальні мережі (інстаграм чи фейсбук) або заповнити форму на сайті та очікувати відповіді на свій запит.
“Ми, жінки, маємо не боятися діяти й підтримувати одна одну”
Катерина розповідає, що завжди приємно отримувати звістки від дівчат, які доєдналися до служби завдяки змінам, над якими команда працювала тривалий час.
“Дуже багато тепла і вдячності ми отримуємо від своїх посестер. Трапляються випадки, коли дівчата і без нашого втручання починають допомагати одна одній, тому що ми вже є спільнотою і це стало традицією, координація якої не потрібна”, — згадує вона.
Саме підтримка і турбота небайдужої спільноти — одна з фундаментальних речей відновлення бійців і бійчинь, які повертаються з фронту.
“Ми, жінки, маємо не боятися діяти й підтримувати одна одну. Це питання до всіх жінок, не тільки військових. Найголовніше — жінкам підтримувати жінок. Підтримувати жінок, які йдуть в армію — це наші подруги, наші колеги. Вірити в них, їхні професійні спроможності. Не розповідати дівчаткам з дитинства, що вони щось можуть, а щось не можуть, і виховувати своїх доньок дієвими й активними”, — підсумовує Катерина.
Дізнатися більше про підтримку Європейським Союзом громадянського суспільства та незалежних медіа України ви можете за посиланням.
Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу в межах комунікаційної кампанії “Разом діємо. Разом ми – Європа”. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.