Музика – невловимий вид мистецтва. Живопис, архітектуру, старожитності можна роздивлятися і відчути на дотик, а мелодія звучить – і зникає в часі та просторі.
Водночас, якщо будівлі, полотна, речі не змінюють авторства, в музиці виконавець, дотримуючись партитури, все ж вносить щось своє – формально співавторством це не назвеш, але слухачі завжди відзначають і цінують такі нюанси.
Українська музика зберегла і увібрала майже все – від знаменитого церковного розспіву візантійських мелодій, швидко трансформованих під впливом руських народнопісенних традицій, та унікальної дзвонової музики; від музик з фресок Софії Київської та народних пісень, які співали в кожній хаті та несли світом бандуристи й лірники – і далі, до українського музичного бароко, самобутніх кантів і українського романсу, де Сковорода вів першу скрипку; далі – до класики (вокально-хорової, камерно-інструментальної, симфонічної) та модернової сучасної музики…
Такий шлях української музики, яка починалась, можливо, зі знайденої на околицях Чернігова тріскачки з бивнів мамонта і якій десь 20 тисяч років, або з її ровесниці-флейти зі стоянки Молодове (Чернівецька область).
Але чи цікава ця спадщина в часи війни? Як заохочувати людей прислухатись, аби слухати, та чи можна створити твір, який “об’єднав” би партитури різних музичних жанрів і напрямків та їхніх непримиренних прихильників?
Про це ми говорили з Іваном Тараненком, українським композитором, виконавцем, педагогом, лауреатом численних премій, директором декількох музичних фестивалів, універсалом у музиці та палким прихильником джазу – аж до створення IvanTaranenkoMUSCLUB.
– Чи здатні гармати змусити мовчати музи?
– Навряд чи однозначна відповідь на це запитання може бути до кінця щирою. Є митці дії – вони реагують миттєво, але увесь час тримати високу ноту неможливо.
Іншим потрібний час, щоб подумати й осмислити реалії, щоб бути точним – але потім їх почують всі. Та в будь-якому випадку мистецтво в час війни знаходить ті форми і прояви, які потрібні людям саме тут і зараз.
Можливо, якісь твори не належатимуть до “великого культурного спадку”, але свою роль відіграють. Мистецтво – це ж не щось статичне, це соціальне явище, воно виникає, коли люди взаємодіють – між собою, з минулим, з сьогоденням.
Музика в цьому сенсі взаємодії набула майже необмежені можливості через розвиток сучасних ґаджетів: тепер її можна слухати 24/7 без територіальних та часових обмежень.
Українська сучасна культура, і музика також, стала більш мобільною, точніше реагує на події, на війну, на зміни в стані людей – і сама змінюється. Це стосується й академічної музики.
– Тоді чим може бути цікава світові українська музика, крім феномену “Щедрика”?
– Ми маємо потужне підґрунтя, якому понад 2000 років, яке зберіглося попри всі впливи, що з’являлися на наших теренах, попри всі спроби загарбників заборонити, знищити українське – чи указами царя, чи зброєю, як от це відбувається зараз.
Я говорю про українську пісню. Українська пісенна культура йде з народу, і в цих словах немає ані дещиці пафосу. Вона суттєво впливала і впливає на інші музичні жанри – від прадавніх церковних піснеспівів до сучасних академічних, та й естрадних, творів.
І цим наша музика вирізняється з-поміж інших, і тому пізнавана.
У мене є семитомна збірка українських пісень, видана в Америці. Там понад 10000 пісень (а загалом, думаю, їх понад 20 000). Деякі з наших пісень дехто “присвоїв”, але ми точно знаємо, що вони українські – як “Щедрик”.
Тому українська музика – однозначно в традиції та контексті світової культури, європейської – в першу чергу.
Українські музиканти – професіонали, у нас чудова школа і дивовижно талановита молодь. Тому ми конкурентоспроможні і сучасні.
Але бракує підтримки з боку держави, меценатів – ми поки що не маємо умов, аби заробляти й бути самоокупними в Україні, і шкода, коли талановиті музиканти обирають закордон, а додому час від часу приїздять з концертами.
Ще більше шкода, що ми вкрай мало розповідаємо світові про себе – от цієї традиції у нас нема.
У Сполучених Штатах державна дотація музичним колективам не перевищує 10% – інше вони заробляють самі, отримують від меценатів. У наших польських друзів культура, музика не просто заробляють самі на себе – вони інвестують у власний розвиток, в комунікації, в просвіту.
І через це також їх знають у світі, вони цікаві продюсерам, трансляторам – ми ж тільки опановуємо такий підхід, але швидко вчимося.
– Навіть в часи війни Європейський Союз підтримує українську культуру – і не тільки для того, аби додати ресурсів, а й щоб відкрити більше можливостей для контактів, взаємодії митців, просування за межі України. Як отриманий грант ЄС вплинув на втілення Вашого проєкту “Музика української землі”?
– Перший концерт із такою назвою відбувся в малому залі Національної філармонії України у 2000 році. Власне, в тій програмі я намагався застосувати елементи відомого ще із 60-х років напрямку fusion, в якому рок-музиканти і джазмени у своїх колабораціях поєднували рок і джаз, що і породило таку стильову ознаку, як джаз-рок.
Я, зі свого боку, все ж вирішив дещо розширити діапазон і застосувати, крім елементів джазу і року, ще й український автентичний фольклор та класичну музику. Fusion – перекладається з англійської “сплав, злиття”, тож я експериментував в цьому напрямку: створення гармонії з мішанки різних стилів та інструментів.
Це був інший погляд на музику, непростий і цікавий шлях до нового рівня творчості.
Грант EU4Culture дав мені можливість підготуватись до проєкту-концерту “Fusionfonia_Muzyka ziemi ukrainskiej”, який відбувся в Національній філармонії у Варшаві 26 листопада 2022 року в рамках IV Міжнародного музичного фестивалю Центральної та Східної Європи “Eufonie”.
Разом із моїми польськими колегами комп’ютерним тріо Tonus Finalis Ensemble ми розробили алгоритм застосування електронної музики у партитурі цілого проєкту, попередньо визначились із формою проєкту.
В результаті ми презентували твір у 4-ох частинах із трьома інтермедіями, і кожен з трьох польських композиторів – Марцін Рупочинський, Станіслав Круповіч, Марцін Бортновський – написав по одній інтермедії для концертного проєкту “Fusionfonia_Muzyka ziemi ukrainskiej”.
Вже пізніше я працював над партитурою концертного проєкту, де намагався зміксувати фолк, джаз, елементи року, класичну та електронну музику.
Тішуся з того, що все ж вдалося поєднати тембрально-інструментально і жанрово-стилістично музичну складову концертного проєкту у блискучому виконанні українського ф’южн бенду IvanTaranenkoMUSCLUB, польского комп’ютерного тріо Tonus Finalis Ensemble та Симфонічного оркестру Варшавської філармонії.
Самі назви творів говорять про себе “Коломийка-Роксолана”, FunkГопак, Щедрувальна…
Я не уявляю, чи можливо було би підняти цей проєкт без участі унікального диригента і композитора Роберта Курдибахи. Ну і, звісно, найголовнішим моїм партнером у реалізації цього проєкту є мій добрий давній товариш, відомий польский композитор Станіслав Круповіч.
Природно, що всі ми прагнули висловити своє ставлення до війни, до звіра, який напав безжально й безбожно, тож мотиви “Dies Irae” (Дня гніву) почув і відчув кожен наш глядач.
Разом з польськими партнерами майстерні Tonus Finalis Ensemble в студії комп’ютерної композиції у вроцлавській Музичній академії ім. Кароля Ліпінського ми створили електронну складову партитури проєкту “Fusionfonia_Muzyka ziemi ukrainskiej”.
Ми мали можливість проводити репетиції безпосередньо у Національній філармонії, тому відшліфували виконання, врахувавши особливості залу. Ми були натхненні, і тривалі оплески були нам нагородою.
Але ще більше задоволення ми отримали від коментарів глядачів, які відзначали потужні українські автентичні мотиви твору.
Концерт мав неабиякий успіх, він має чимало переглядів у мережі YouTube, а нещодавно його знову показали на каналі Культура.
– Такий формат колаборації в царині культури звичний для європейської практики. Як Ви плануєте розвивати цей проєкт?
Правда така, що у ХХІ столітті Європа відкриває для себе українську Україну, незалежну від росії. Цим моментом необхідно скористатися, тож плануємо дати низку концертів у європейських країнах.
Переконаний, ми зможемо донести і відкрити широкій авдиторії інформацію про Україну, її культурні звичаї, музично-виконавські традиції та модернові підходи. Крім того, після вдалого Варшавського концерту я отримав два замовлення: один твір для фортепіано та комп’ютерного тріо, а другий – для хору.
Прем’єри цих творів заплановано на червень 2023-го року в Катовіце та Вроцлаві.
– Є така точка зору: українська культура ніколи не була такою сильною, як зараз. Війна зламала перешкоди для руху української культури, принаймні, в Європі. Як сказали й Ви, для багатьох стало відкриттям, що українська і російська культури – не одне й те саме. Світ усвідомлює, що довгі роки був під впливом російської пропаганди…
– Якщо бути чесним, в тому наша провина – ми занадто довго й поблажливо ставилися до русского міра і його бажання поневолити й поглинути все і всіх. Цю “ідею” вони визначили як один з приводів початку широкомасштабного вторгнення.
Ми засвоїли цей урок, сподіваюсь. Маю надію, що Європа та світ також чітко зрозуміли, що Україна не росія; навпаки, це протилежності, як засвідчила сама історія.
А ми маємо забути про комплекс меншовартості – з одного боку, і позбутися шароварщини – з другого: і перше, і друге робить нас вразливими. І ми маємо пишатися своїм культурним спадком: саме він відрізняє нас від інших та поєднує з іншими.
Маємо берегти його й примножувати.
Дізнатися більше про проєкти ЄС та роздивитись культурну мозаїку “Разом творимо. Разом зберігаємо” Ви можете за посиланням.
Автор: Тетяна Вороніна
#РазомЗберігаємо #РазомТворимо
Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.