Іван Гончар – відомий український художник. Під час численних експедицій по українських селах у 1950-х роках він зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів і творів народного мистецтва, яка перевищувала колекції багатьох тогочасних музеїв. У 1959 році він відкрив перший в Україні приватний музей у власному будинку в Києві. Відвідуваний інтелектуальними дисидентами та високопоставленими іноземними гостями, він потрапив під приціл тоталітарної радянської влади, яка часто переслідувала та цькувала відвідувачів музею. Іван Гончар не здався, і зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році почався процес перетворення колекції на державний музей, незадовго до смерті художника в 1993 році. У 2022 році вторгнення Росії створило безпосередню загрозу для колекції, але підтримка ЄС від Дому Європи допомогла врятувати цю унікальну культурну спадщину.
«Наша культурна спадщина стала важливим елементом у цій війні. З одного боку, саме за цю спадщину, історію, культуру ми боремося. З іншого боку, у цьому вогні формується нова українська ідентичність, яка базується на історії та культурі», – каже Мирослава Вертюк, заступниця директора з питань нематеріальної культурної спадщини та зв’язків із громадськістю музею Івана Гончара в Києві.
Вона з гордістю розповідає про музей, важливий осередок народної культури України. Нині тут зберігається понад 27 тисяч предметів – одяг, тканини, кераміка, ікони, писанки, народні музичні інструменти, архівні фотографії, різьба по дереву, образотворче мистецтво та інші предмети, що представляють українську народну культуру XVI – початку XX століть. «У далекому 1959 році все починалось із приватної етнографічної колекції українського художника Івана Гончара», – розповідає Мирослава. Стирання кордонів між націями в СРСР, втрата їхньої ідентичності спонукали митця збирати артефакти, фіксувати культуру й доносити майбутнім поколінням уявлення про українців як про самобутню націю зі своєю культурою та способом життя. Його колекція стала інструментом для втілення цієї ідеї в життя. У 1991 році колекція була передана державі.
«Для нас дуже важливо, щоб як державний музей ми зберегли довіру до Івана Гончара та імідж громадського музею, відкритого для суспільства, що може розвивати фундамент як державна інституція», – наполягає Мирослава.
З метою висвітлення та збереження української культури музей Івана Гончара проводить етнологічні дослідження й експедиції, організовує наукові конференції та культурно-мистецькі заходи, такі як вечори традиційного танцю, дитячий фольклорний фестиваль «Орелі», численні ярмарки, що популяризують українське мистецтво й народних майстрів.
З часів пандемії музей закрито на реконструкцію. Проте він продовжує підтримувати зв’язок із громадою. «Минулого року ми втілили низку міжнародних проєктів і провели кілька закордонних виставок, – пояснює Мирослава. – Ми представили фотовиставки в Польщі, Австрії та Швейцарії; реалізували пісенні ініціативи; ми відкрили різні формати, щоб продемонструвати українську культуру іноземцям і підтримати нашу громаду за кордоном, яка після тривалої відсутності втрачає зв’язок зі своєю культурою. У 2023 році в Україні був великий попит на нашу діяльність і ми наполегливо працювали на місцях».
Музей залишається відкритим для спільноти через свої цифрові ресурси: у 2021 році музей запустив онлайн-виставку, яка демонструє частину його колекції.
Порятунок дорогоцінної спадщини
У лютому 2022 року війна завдала сильного удару не лише по українському народу, а й по його культурі та самобутності. Відтоді бомби й обстріли постійно загрожують колекціям музею.
Хоча це заборонено міжнародним правом, знищення культурної спадщини країни як зброя для підриву її народу вже давно є тактикою війни. У 2017 році Міжнародний комітет Червоного Хреста оголосив, що «напад на культуру країни означає напад на її людяність. Історичні пам’ятки, мистецькі твори й археологічні пам’ятки, відомі як культурні цінності, захищені законами війни». Однак росіяни не пошкодували спадщини: станом на 10 січня 2024 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 337 об’єктів в Україні із 24 лютого 2022 року – 126 релігійних об’єктів, 148 будівель, що представляють історичний та/або художній інтерес, 30 музеїв, 19 пам’яток, 13 бібліотек, 1 архів.
Коли російські війська наступали на Київ у перші дні війни, співробітники музею розуміли, що потрібно діяти швидко, але розпочати евакуацію було складно через брак ресурсів – як фінансових, так і людських. «У нас не було ні пакувальних матеріалів, ні коробок, ні методології, не вистачало людей, які мали доступ до колекції, щоб швидко почати процес пакування та підготовки до евакуації, – згадує заступниця директора музею. – Після початку вторгнення ми втратили науковий потенціал молоді, яка виїхала за кордон, тікаючи від війни, хоча до війни планувала працювати в музеї. Вони були частиною нашої команди».
Попри все, працівники музею не впали духом. «Ми швидко підрахували, що саме нам потрібно, кількість і тип коробок, але усвідомлювали, що самі не зможемо покрити витрат», – каже Мирослава. Це спонукало співробітників організувати фандрейзингову кампанію серед музейної спільноти, і за дуже короткий час вдалося зібрати понад мільйон гривень. На зібрані кошти було виготовлено спеціальні вогнетривкі ящики, закуплено пакувальні матеріали і встановлено відеоспостереження в музеї. Паралельно музей подав заявку на фінансову підтримку ЄС. Програма «Дім Європи», що фінансується ЄС, інвестує в українську культуру та креативні індустрії. Від початку вторгнення Росії вона перенаправила фінансування на екстрену підтримку, частина якої була спрямована на колекції 25 українських музеїв. Субгрант ЄС дозволив музею Івана Гончара придбати необхідне обладнання.
Вікторія Куцурук, головна консерваторка музею, згадує: «Треба було вирішити, чи пакувати колекцію на тривале зберігання, чи перевозити в інше місце. Доводилося вибирати між синтетичними матеріалами для транспортування або органікою для зберігання. Ми розглядали різні сценарії. У той момент важливо було отримати необхідне професійне обладнання для евакуації».
Незважаючи на складні обставини, співробітники доклали надзвичайних зусиль, отримавши негайну відповідь і підтримку від громади. Проте попереду ще багато роботи. «Немає фінансування одного з головних напрямків – цифровізації, але ми відчуваємо в ньому велику потребу, особливо під час війни. Ми використовуємо кошти спонсорів, але ми хотіли б мати стабільніше фінансування. Українська спадщина зараз наражається на дуже високі ризики, тому варто якнайшвидше зберегти її в цифрових форматах, щоб підтримати культурний голос України у світі. Перемога можлива спільними зусиллями, і вагомий внесок у це мають зробити заклади культури», – каже Мирослава Вертюк.
Авторка: Вольга Прохарава