«Коли ми їдемо на заняття, це для нас свято»

Ніна Гладенька разом зі своїм чоловіком мешкає у місті Прилуки, що на Чернігівщині. Зараз подружжя вже на пенсії, тож практично весь свій час вони приділяють догляду за молодшою донькою Оленою.

Ніна любить дітей: пів життя, до свого 70-річчя, працювала вихователькою у дитячому садочку. Зараз її доньці Олені — 45. Вона з дитинства має церебральний параліч. Цей діагноз поставили, коли дівчинці заледве виповнився рік. Відтоді Ніна докладає всіх зусиль, аби зробити життя доньки комфортнішим.

«Я їздила до Києва, до Євпаторії. Робили багато операцій. А потім по санаторіях їздили для реабілітації. Донька закінчила 11 класів школи, але ходити ставало все важче. Тож далі вона не пішла вчитися», — розповідає жінка.

Тоді Ніна шукала підтримки серед мам, які мали схожий досвід, що і вона з донькою. Так утворилася невелика спільнота жінок, які потоваришували й вирішили заснувати свою громадську організацію, аби допомагати іншим.

«Коли наші діти підросли, ми створили організацію молодих людей з інвалідністю “Фенікс”. Ще у 1993 році, коли про людей з такими порушеннями ніхто не дбав. І от працюємо до сьогодні. У нас немає спеціалістів, це група підтримки, де ми спілкуємося, обмінюємося порадами», — каже Ніна.

Віднедавна у Прилуках за сприяння Європейського Союзу і Програми розвитку ООН (ПРООН) при Територіальному центрі соціального обслуговування відкрили Простір соціальної адаптації. Це місце дуже важливе для прилуцьких родин, які мають рідних з інвалідністю. Тут вони можуть відвідати заходи, свята, організувати дозвілля та навчитися нового. Ніна разом із донькою регулярно відвідує цей простір.

«Там у нас є комп’ютери, щоб вчитися ними користуватися. І нові плити поставили — от ми з донькою запікали там яблука. Коли ми їдемо на заняття, це для нас свято».

Ніна розповідає, що для її доньки кожна така зустріч — важлива подія. Тут вона має змогу поспілкуватися, побути у дружньому колі.

«Ми її дуже любимо, живемо для неї. Возимо її скрізь, займаємося різними вправами для розвитку. Всі наші рідні знають, що вівторок і середа — це “наші” дні, нас не можна турбувати, бо ми веземо нашу Олену в Простір соціальної адаптації. Ми працюємо, намагаємося, щоб вона не сиділа вдома. Зараз стає складніше, ми старіємо з кожним днем все більше», — каже Ніна.

Її старша донька вже багато років живе за кордоном. Там вона вийшла заміж, народила дітей та вже має онуків.

«Всі вони там, а ми тут. Вони нас до себе кличуть: приїжджайте, тут все є. Скинули мені відео, де водій автобуса зупинився біля зупинки, де сиділа жінка на кріслі колісному. Він вийшов, на руках її заніс, склав крісло, закріпив і тільки тоді поїхав. Але ми не хочемо їхати з дому. Та й Олена не хоче».

Ніна наголошує, що, попри війну, вони з чоловіком намагаються робити життя своєї доньки яскравішим, наскільки це можливо. У цьому їм дуже допомагають у Просторі соціальної адаптації.

«Дуже тяжко жити під час війни. Радості нема. Але наша завідувачка — чудова. Вони з колегами щоразу придумують щось нове, підіймають нам настрій. Якби не простір, ми б сиділи вдома. А у квартирі темно, світло вимикають дуже часто».

Нещодавно Ніна з Оленою ходили на чергове заняття до Простору. Напередодні в Прилуках ховали військових, тож місто перебувало у траурі. Ніна розповідає, що того дня їм з донькою було особливо складно емоційно.

«Все було таке сіре довкола. А на занятті ми говорили про природу, тварин, птахів. Відтак ми повернулися додому такі задоволені, наче на душі був сонячний день, уявляєте?».

Так Простір соціальної адаптації стає місцем, яке повертає людям світло й кольори, навіть коли здається, що життя пропонує лише виклики.

Матеріал підготовлено в межах флагманського партнерства ПРООН та ЄС «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні».

Фото: Данило Антонюк / Reporters / ПРООН в Україні