Марина Савченко — журналістка з Херсонщини. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну та окупації Херсонської області у лютому 2022 року вона залишалася в місті, щоб інформувати світ про ситуацію, попри зростаючі загрози. У цьому інтерв’ю вона розповідає про роботу й життя під окупацією, свою втечу та підтримку, яку отримала, щоб встояти.
Савченко народилася на лівому березі Дніпра на Херсонщині, який досі перебуває під російською окупацією. Вона прожила більшу частину свого життя у Херсоні, працюючи журналісткою майже 25 років.
До і після повномасштабного вторгнення
“До повномасштабної війни моє життя було спокійним. Навіть зараз я не вважаю своє життя поганим. Головне — я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. До війни я була людиною, яку нелегко зламати”.
“До великої війни в моєму житті було все добре. Так і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії.”
“У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягти в професії. Я навіть вже думала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Вийшло так, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами.”
“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні.”
На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала телевізійною кореспонденткою 24 Каналу та журналісткою у місцевому виданні “Новий день”. Вона зазначає, що сайт “Новий день” був серед трьох найпопулярніших у регіоні, а газета була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці.
“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але після того, як нашого колегу, Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон, директор [“Нового Дня”] сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки.”
“Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час.”
Марина розповідає, що намагалась працювати та показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації.
“Перший місяць [окупації] я включалася на 24 Канал, а згодом зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна дізналася більше про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто говорять замало. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді – під час окупації, так і зараз – під час обстрілів.”
Під час окупації Марина постійно відчувала загрозу своїй безпеці.
“Під час окупації співробітники ФСБ у Херсоні полювали на мене. Вони знали, хто я, і намагалися виманити мене з дому. Але річ у тім, що я не жила за пропискою.”
“Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш майор” [співробітник ФСБ] пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я зрозуміла, до чого це може призвести, тому довелося просто вийняти “сімку” з телефону.”
“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо, крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я також протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому багато людей впізнавали мене в обличчя. Через це, коли я виходила в місто, доводилося змінювати зачіску й одягти окуляри”.
Життя в окупації
Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу.
“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчата, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи брати на мене. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим, це було дуже зворушливо.”
“Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але я була настільки рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що доживу до такого.”
“Моя бабуся, яка пережила [Другу світову] війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. Ні вона, ні я ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться.”
Марина додає, що магазини були майже порожні. Вона згадує, як телефонувала знайомому власнику магазину, запитуючи про наявні товари, і часто там були довгі черги.
“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити. Херсонці допомагали одне одному виживати. Пам’ятаю, як одна дівчина теж принесла мені якісь консерви та качан пекінської капусти.”
Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги
“Мені вдалося виїхати тільки з третьої спроби.”
Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними маршрутами, але [російські військові] повертали колони назад. Її подорож з окупованого Херсона до Вінниці, приблизно 500 км, зайняла чотири дні й виявилася дуже дорогою.
“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило. Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся [вивезти мене].”
Марина Савченко досі перебуває у Вінниці. Херсон був звільнений у листопаді 2022 року, але вона не може повернутися через постійні обстріли та те, що в неї немає куди повертатися — її будинок нещодавно був зруйнований.
“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі [Херсону]. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять [російські військові], і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає” ледь не щодня.”
Марина Савченко продовжує працювати журналісткою, і час від часу їздить в Херсон. Вона каже, що “херсонці — це незламні люди, які тримають місто на своїх плечах”.
Підтримка Освітнього дому прав людини в Чернігові
У 2024 році Савченко отримала фінансову та психологічну підтримку в рамках Програми захисту Освітнього дому прав людини в Чернігові.
“Це була неочікувана і водночас дуже потрібна мені допомога. [Фінансова допомога], яку я отримала, не просто допомогла – вона мене виручила… Але найголовнішою для мене була саме психологічна допомога.”
“Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все.”
Марина Савченко — одна з численних правозахисників та журналістів, яких підтримує Освітній дім прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту.
Підтримка Марини стала можливою завдяки проекту ESU / програмі “Стійкість”, що реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Ця історія адаптована з матеріалу, спочатку опублікованого Освітнім домом прав людини в Чернігові