Майже від самого початку повномасштабного вторгнення росіян Херсон перебував під окупацією. З першого дня містяни виходили на мітинги, тримаючи в руках українські прапори та скандуючи «Херсон — це Україна!».
Кураторка, культурна менеджерка та керівниця Центру культурного розвитку «Тотем» Олена Афанасьєва вважає, що є в цьому і її заслуга. Останні шість років вона разом з колегами з «Культурного центру Україна — Литва» займалась поверненням історичної пам’яті Херсонщини. Серед таких проєктів фестиваль Terra Futura, мистецькі події на території фортеці Тягинь і литовсько-українські артрезиденції.
Сьогодні, навіть попри війну, Олена продовжує опікуватися херсонською темою. Про історію міста, російські фейки про Херсон і важливість археологічних розкопок для боротьби з пропагандою — говоримо в інтерв’ю.
До 24 лютого: археологія vs пропаганда
Останні шість років ми з колегами працюємо з селом на Херсонщині, де розташоване городище Тягин — пам’ятка археології національного значення.
Я захоплююся мультикультурною спадщиною Херсонщини давно. У 2016 році наші партнери — громадська організація «Культурний центр Україна — Литва» — показали мені Дозорну вежу, більше відому нині як Вітовтова вежа, поблизу села Веселе. З неї відкривається неймовірний краєвид, і мені здалось, що це ідеальне місце для ленд-арт резиденції. Проте невдовзі плани «Укргідроенерго» розширити Каховську ГЕС поставили під загрозу і цю територію, і існування самої вежі.
Відтак «Тотем» долучився до адвокаційної кампанії «Культурного центру Україна — Литва». Щоби привернути увагу до загрози знищення вежі, ми влаштували на її території фестиваль сучасного мистецтва Terra Futura. Поруч із вежею митці створювали ленд-арти, а всередині звучала музика. Завдяки спільним зусиллям Дозорну вежу таки внесли до реєстру історичних пам’яток.
Після цієї кампанії ми об’єдналися з «Культурним центром Україна — Литва», щоб разом опікуватися культурними та історичними процесами на Херсонщині. Я стала їздити на розкопки Південної середньовічної експедиції, які очолювала Світлана Біляєва з Інституту археології Національної академії наук. Громада селища дуже прогресивна та всіляко підтримувала команду. Хтось приносив свіжозловлені раки, хтось приймав людей у своїх садибах.
Зрештою археологи знайшли багато українських, литовських, кримськотатарських артефактів. Але аж ніяких не російських. Найбільше знахідок стосувалися XIV та XV століть: залишки керамічного водогону, посуд, польські монети, литовські накладки на сумки «калита», навіть геральдичний знак. За часів Вітовта вплив Литви поширювався на південь України — Одещину, Миколаївщину (там навіть зберігся топонім — мікрорайон Вітовка), Херсонщину. В російських наративах український степ — дикий, не заселений, куди цивілізацію та культуру «принесла» російська імператриця Катерина II. Мовляв, там взагалі нічого не було. Археологічні дослідження довели, що це неправда.
Далі ми провели резиденцію, де дев’ять художників працювали з ленд-артом та історичним контекстом. Це було під час пандемії ковіду. Я побачила можливість від House of Europe взяти участь у лабораторії, присвяченій артрезиденціям. Після тритижневого курсу ми мали представити власні проєкти. Три переможці отримували фінансування в тисячу євро. Я подалась із задумом про резиденцію в Тягині та перемогла.
За тисячу євро мені вдалось запросити двох литовських художниць, п’ятеро митців з Херсону, ще двох з Вінниці та Сум. Експеримент був вдалим. На останній день розкопок і презентацію ми запросили відвідувачів, і вони були в захваті. Адже, окрім історії та археології, в них була можливість побачити історію очима митців — разом з ними пофантазувати та порефлексувати.
Торік 24 серпня, на 30-ту річницю незалежності України, наші археологи на чолі зі Світланою Біляєвою знайшли козацьку булаву XV—XVI сторіччя. Це найстаріша булава, яку відшукали на півдні України, і цей символ української влади — на Херсонщині.
Традиційно у третю неділю вересня херсонці святкують День міста. У соціальних мережах люди навіть цього року вітали Херсон з 244-річчям. Я обурилася і почала запитувати, від чого вони рахують цю дату. І, знаєте, у відповідь почула, що від указу Катерини ІІ. А це не день народження міста, це 244 роки окупації та примусової русифікації.
До речі, відомо, що імператриця спеціально знищувала архіви. Тепер перед нами стоїть питання: як цю історичну пам’ять відкопувати? На місці Херсона були козацькі поселення, але замість того, щоб фінансувати розкопки, місцеві чиновники, які стали тепер колаборантами, збирали гроші у місцевих бізнесменів на пам’ятник Потьомкіну.
Що нині з вежею та місцевістю, де велись розкопки, — невідомо. Вежу збудували як оборонну споруду, тож боюся, її використовували російські військові. Думаю, після деокупації вежі потрібна буде реставрація.
До 24 лютого у мене було багато планів, як розвивати культурно-історичний парк у Тягині. Ми хотіли створити парк габіонів (скульптури з металевих сіток, заповнені камінням або іншим матеріалом — ред.), які б виготовили художники з різних країн. А ще — відкрити для відвідувачів місце розкопок, накрити його куполом, аби вберегти від негоди. Тепер пріоритети будуть іншими. Та й починати треба буде з розмінування.
Після 24 лютого: робота попри окупацію
Війна для мене почалась з містичної історії. 23 лютого я була в офісі «Культурного центру Україна — Литва». Напередодні нам повідомили чудову новину — ми отримали грант майже на пів мільйона євро на створення культурно-історичного парку в Тягині. Потрібно було допрацювати бюрократичні питання, але я відчула, що нічого не можу робити. Мене нудило, дуже боліла голова і все тіло. Я перепросила в колег і сказала, що прийду завтра. Але це «завтра» так і не настало. Вранці я зателефонувала очільниці центру Наталії Бімбірайте, і ми зрозуміли, що треба виїжджати.
Перед війною ми багато зробили в Херсоні. І знали, що за активну антиросійську діяльність нас точно внесли у «списки» (списки українських діячів, яких російські війська планували вбити чи заарештувати через потенційний супротив — ред.). Про розкопки в Тягині та розвінчування фейку щодо Новоросії писали статті, і російські медіа агресивно реагували на це. Мовляв, накопали українці два цвяшки й стверджують, ніби щось існувало.
Перші три тижні повномасштабної війни ми сиділи в селі під Херсоном, біля Чорнобаївки. В нас працював тільки один телеканал і майже не було зв’язку. Однієї ночі над будинком пролетів бомбардувальник і скинув у полях вісім бомб. Це було дуже страшно. Коли ми почули, що російські блокпости наближаються до нашого села, вирішили їхати далі.
Коли українські військові знищили російський командний пункт поруч із нами, це був наш шанс виїхати в бік Миколаєва. Звідти ми вирушили в Одесу. Нині я перебуваю в Тернополі.
Перший місяць після виїзду я нічим не займалась, намагалася отямитися. А потім повернулася до роботи. Кожну п’ятницю ми влаштовували зум з херсонцями, щоб не втрачати спільноту.
Згодом сконтактували з House of Europe і разом вирішували, що робити далі з мистецьким проєктом, на який ми отримали грант ще до війни. Вони одразу запропонували розподілити кошти на наш розсуд: вивезти команду, заплатити зарплату, допомогти гуманітаркою тощо. Але якби ми відступили від своїх принципів, це означало б, що росіяни перемогли й зламали наш культурний опір. А цього не можна допустити. Тому ми вирішили продовжити проєкт.
16 лютого в Національній академії наук України відкрилась виставка, присвячена проєкту «Ленд-арт та археологія: Україна-Литва». Вона тривала всього 10 днів. А в липні ми показали її у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Відгуки були позитивні, особливо приємно було чути, що люди прийшли ознайомитись з Херсоном та його історією. Ми сподіваємось відкрити цю експозицію в Києві ще раз.
Ми плануємо запустити сайт, щоб показати роботи художників ленд-арту та інвайронмент-арту й далі відтворювати синергію історії, археології та мистецтва. Через цю платформу розповімо саме історію проєкту: з чого все почалось, в яких умовах ми працювали й що відбувається нині, тобто покажемо наш проєкт як живий організм. Там буде і про те, як біля Тягинки росіяни розстріляли карету швидкої допомоги, вбивали та катували місцевих жителів.
Зараз по Херсону розвішані борди типу «Херсон — город русской слави». Але люди розуміють, що це брехня. Зокрема й тому, що ми багато говорили про справжню історію міста.
Під час окупації у Херсоні залишалися наші митці, колеги, автори. У всіх є, звісно, були на це свої причини. Але один митець залишився свідомо. Він каже, що якщо нікого не залишиться, то хто триматиме Херсон українським?
Текст: Оксана Семенік
Літературне редагування: Вікторія Осіпова