Skip to main content

«У Грузії ми почуваємося як вдома» — нове життя української активістки в Батумі

14/08/2023

Олена Вінсент народилася в Сімферополі на Кримському півострові. Через кілька років вона переїхала до Красноперекопська – одного з міст Криму поблизу Херсона. У 2014 році, після російської анексії Криму, вона змушена була переїхати до Львова, де прожила п’ять років. Пізніше Олена переселилася до Краматорська. А у 2019 році через стан здоров’я та фінансові труднощі вона повернулася додому – до своєї матері в Красноперекопськ. Однак вона часто перетинала лінію розмежування з материковою частиною України та їздила в Херсон для своєї громадської діяльності й необхідного медичного лікування. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала чергову війну, швидко окупувавши Херсонську область упродовж перших кількох днів, Олена перебувала в Херсоні. Її будинок у Красноперекопську опинився на лінії фронту, і залишатися там стало набагато небезпечніше, ніж раніше, особливо зважаючи на те, що вона була відомою активісткою та правозахисницею, що зробило її ціллю для окупантів.

«Я стала активісткою лише у 2014 році. Я художниця та розмальовувала сувеніри. Громадською діяльністю я почала займатися після повномасштабного російського вторгнення. Ця сфера завжди була близькою для мене, і я почала займатися правозахисною діяльністю та допомагати внутрішньо переміщеним особам», – розповідає Олена.

Олена є співзасновницею неурядової організації «Промінь змін» та ініціативи «Між нами», а також членом громадської організації «Fight for Rights». Вона має досвід захисту прав ЛГБТ та роботи з проблемами психічного здоров’я людей з інвалідністю.

Незважаючи на додаткові запитання, вона небагато говорить на цю тему. Олена лише коротко розповідає про переїзди з одного міста в інше через російське повномасштабне вторгнення і, очевидно, намагається стримувати емоції.

«Просто стало неможливо жити та продовжувати громадську діяльність. І я поїхала», – пояснює вона причини від’їзду з Криму, і емоції переривають її розповідь.

Втеча заради виживання

Після невеликої перерви ми продовжуємо розмову на важку тему повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. У перший день війни, 24 лютого, вона перебувала в лікарні в Херсоні, поблизу якої росіяни встановили блокпости та обмежили пересування в інші частини міста. Вона не могла залишити лікарню до 12 березня.

У той час у Херсоні проходили масштабні мітинги проти військової окупації, які Олена відвідувала. Ми запитали в неї, як відбувалося планування заходів і чи боялися люди.

«Акції в Херсоні організовувалися спонтанно. Люди не дуже боялися, бо… просто українці мають такий характер. Ми завжди готові боротися».

В умовах військової окупації правозахисники та активісти наражаються на набагато більший ризик. Існують явні докази того, що на підконтрольних Росії територіях військові без жодних причин затримували, піддавали тортурам та вбивали представників громадянського суспільства.

«Коли я намагалася виїхати з Херсона вперше, ми пройшли 70 блокпостів, і росіяни повернули нас назад. Вони сказали, щоб ми не намагалися виїхати до 11 травня, тому що всі «кордони» будуть закритими».

«Ми зупинили вибір на Грузії, оскільки це здавалося найлегшим з точки зору пошуку житла, а ще тому, що я мала проблеми із суглобами – зараз перший рік, коли в мене нічого не болить завдяки клімату, проте в Грузії ми не мали ні друзів, ні знайомих», – розповідає вона.

Однак дорога до Грузії не була безпечною. Вони подорожували автомобілем через своїх домашніх тварин і не мали іншого вибору, окрім як поїхати через територію Росії. На російських блокпостах військові з автоматами стояли за її спиною та наказували їй зняти пароль на її смартфоні. Сперечатися не було сенсу, тому вона віддавала їм свій телефон, і російські військові шукали все, що було пов’язано з Україною.

«На одному з блокпостів вони погрожували нам, що розстріляють нас. Вони зупинили нас, тому що в одного з пасажирів був документ про інвалідність, але не було військового квитка. Вони зчинили галас через це та наказали нам вийняти наші валізи з машини. Потім інший автомобіль зупинився позаду нас, який здався росіянам цікавішим, і вони дали нам спокій. Ми закинули наші речі назад в машину і поїхали», – згадує Олена, глибоко вдихнувши.

«Я відчувала страх і невпевненість. Не було мобільного зв’язку. Це сіра зона, і якщо з тобою щось станеться тут, то ніхто про це не дізнається».

Підтримка, щоб почати нове життя

Коли Олена та її мама вперше думали про переїзд до Грузії, вона не очікувала на допомогу від будь-кого. Однак коли вона розповіла своїм друзям про свої плани, вони зв’язали її з підтримуючими організаціями: спочатку з Домом прав людини «Крим» (ДПЛ «Крим»), а пізніше – з Домом прав людини – Тбілісі (ДПЛ – Тбілісі).

ДПЛ «Крим» та ДПЛ – Тбілісі допомагають українським активістам і журналістам у межах проєкту Emergency Support Ukraine (ESU), що фінансується Європейським Союзом. У 2022 році ДПЛ «Крим» профінансував поїздку Олени та її мами до Грузії завдяки програмі захисту за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Норвегії, а Дім прав людини – Тбілісі забезпечив їх житлом.

«Ми надаємо правозахисникам фінансову підтримку для покриття витрат, пов’язаних із житлом і проживанням. Ми також надаємо їм психосоціальну підтримку, якої вони дуже часто потребують через професійне вигорання та різні складні ситуації, пов’язані з правозахисною діяльністю. Крім цього, ми забезпечуємо юридичну підтримку й консультації, в разі необхідності, – наприклад, для отримання дозволу на проживання», – пояснює Натія Тавберідзе, координатор Дому прав людини – Тбілісі.

Emergency Support Ukraine (ESU) – це регіональний проєкт, що надає можливості для термінової підтримки для українських представників громадянського суспільства та незалежних ЗМІ у зв’язку з повномасштабним російським вторгненням. ESU фінансується Європейським Союзом і реалізується коаліцією партнерів на чолі з ERIM, до якої входять Фонд домів прав людини та Дім прав людини – Тбілісі.

У межах цього проєкту за підтримки ЄС Дім прав людини – Тбілісі вже надав допомогу 19 правозахисникам і п’яти членам їхніх сімей – загалом 24 бенефіціарам.

Новий дім у Батумі

Після перетину російського кордону Олена та її мама вирушили до Батумі.

Їхній новий дім знаходиться в багатоповерхівці в одному з передмість приморського міста. Тут Олена та її мама живуть разом із їхньою собакою Лірою та трьома котами.

«Спочатку ми винаймали житло подобово, але пізніше знайшли квартиру за три дні. Вона знаходилася поруч із нашою поточною квартирою. Ми винаймали її впродовж шести місяців.

Спочатку я думала, що буде проблематично винайняти квартиру, маючи чотирьох тварин. Однак навпаки, коли власник квартири дізнався, що я привезла собаку з України, він подарував мені килимок для неї. Нам дуже пощастило, що ми переїхали до сусіднього будинку, оскільки ми вже звикли до наших сусідів», – згадує Олена.

За її словами, тодішня ситуація в Батумі, велика кількість українських прапорів, плакатів, надписів, українських пісень і солідарність людей сприяли тому, що вона почувалася як вдома у знайомому та рідному середовищі.

«Грузини нас добре зустріли. Ми почувалися як вдома. Ми взагалі не мали жодних проблем», — розповідає Олена, порівнюючи свій грузинський досвід з іншими країнами.

«Через кілька місяців після того, як я приїхала до Грузії, мені довелося поїхати до Сербії, і тоді я ще більше оцінила величезну підтримку, яку ми мали в Грузії. Впродовж тижня перебування в Белграді я не побачила там жодного українського прапора».

У своєму новому домі Олена намагається відтворити рідне середовище. Біля ліжка вона розмістила український прапор і кілька шпильок для волосся кольорів прапору. На дверцята холодильника вона повісила магніти, які взяла з собою зі свого дому. На них можна побачити символи Криму, Донецька, Тбілісі й Батумі, українські соняшники та аджарські хачапурі.

«Я не могла взяти все із собою. Я привезла лише кілька речей, пов’язаних із моїм домом, тому що з 2014 року я повинна була переїжджати в різні місця дванадцять чи тринадцять разів».

Олена щаслива, коли українські організації проводять заходи в Батумі і вона має можливість розмовляти рідною мовою. Вона посміхається і розповідає, що в перший день кожного місяця вхід до Батумського ботанічного саду безкоштовний для українців. Коли вона приїжджає туди, то зустрічає там автобус, наповнений українцями, чує скрізь українську мову і є неймовірно щасливою.

Вже кілька місяців Олена відвідує курси грузинської мови. Вона зазначає, виправдовуючись, що не має хисту до мов і що грузинська не стала винятком.

Олена каже, що в Батумі вона почувається в безпеці, а страхи, які вона мала, коли жила в окупованому Криму, поступово зникають. У цьому їй допомагають навколишнє середовище та ставлення людей.

Їй подобаються багато місць у Батумі, однак її улюблене місце – це її дім, особливо балкон, де вона намагається вирощувати рослини, які росли в її садку в Криму. Там навіть можна знайти пальму, привезену з Херсона, яка дуже добре розрослася в умовах сонячної та вологої погоди в Батумі.

Дистанційне навчання та громадська діяльність

Одразу після приїзду до Грузії Олена почала працювати у «Вікімедіа Україна». Мета цієї громадської організації – знаходити якомога більше людей, які будуть створювати достовірні статті для української Вікіпедії.

Крім цього, вона працює в організації «Психічне здоров’я для України», що підтримує реформування системи психічного здоров’я в Україні. Олена є координатором амбасадорів організації – людей, які готові відкрито говорити про проблеми ментального здоров’я.

Водночас вона здобуває ступінь магістра за дистанційною формою навчання в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, який було переміщено до Вінниці у 2014 році. Олена входить до складу першої групи майбутніх випускників, які навчаються управляти ситуаціями на постконфліктних територіях.

«Ми очікуємо, що після деокупації виникне потреба в таких фахівцях. Тому зараз я працюю над своєю магістерською роботою, присвяченою взаємодії з молоддю на деокупованих територіях».

Олена згадує, як було важко спочатку: «Коли я переїхала до Грузії, в мене взагалі нічого не було, і мені було потрібно все. Я не сподівалася на жодну допомогу і була змушена робити все сама. Однак тут я отримала значну підтримку».

Координатор Дому прав людини – Тбілісі Натія Тавберідзе пояснює, що правозахисникам може бути важко отримати допомогу, особливо якщо немає надзвичайної ситуації.

«Ситуацію правозахисників завжди порівнюють з іншими країнами. Масштаби утисків та переслідування завжди різні в різних державах. Наприклад, ситуація в Білорусі гірша, ніж у Грузії. Але для того, щоб правозахисники були сильними й продовжували свою діяльність, часто вони потребують певного виду підтримки. Щонайменше вони повинні отримати психосоціальну допомогу, щоб запобігти професійному вигоранню. Часто важко погодитися із цим, оскільки люди вважають, що інші потребують більше підтримки, ніж правозахисники», – каже Натія.

Очікування повернення додому

«Зараз із моїм будинком у Криму все добре, але я не знаю, що станеться, коли почнеться контрнаступ на Крим. Я не просто сподіваюся, а точно знаю, що він відбудеться», – каже Олена.

Вона винайняла квартиру в Батумі на один рік, до квітня наступного року, але з умовою, що «якщо Україна здобуде перемогу раніше», то вони одразу ж повернуться додому.

Вона також думає і про те, чим буде займатися після війни. Вона не знає, куди далі поїде – чи матиме вона свій дім та чи доведеться їй жити в іншому місті.

«Я також готова переїхати в інше місце. Я поїду туди, де матиму роботу, але, звичайно, я хочу повернутися у своє місто. Там у мене є будинок і великий сад, де ростуть 70 троянд і 90 хризантем».

«Найбільше я сумую за своїми рослинами. Я знаю, що будинок можуть розбомбити, але, можливо, рослини виживуть».

Наприкінці інтерв’ю ми прогулялися бульваром та обговорили архітектуру Херсона, Львова й Батумі. Олена зауважила, що основна відмінність Батумі – це великі тераси, балкони та вікна в будинках. В Україні ситуація є протилежною, оскільки зими тут холодні і люди намагаються підтримувати тепло.

«Мені подобається, що в Батумі іноді йде дощ. Я приїхала з регіону, де влітку ніколи немає дощу. Коли тут йде дощ, я маю відчуття свіжості. Тому, коли люди скаржаться на погоду, я дивуюся, чому вони приїжджають до Батумі», – каже Олена.

Через кілька днів після інтерв’ю Олена планує поїхати до Києва через Краків та Катовіце. Це буде її перша поїздка в Україну з початку війни, і вона з жалем розповідає, що має лише чотири дні для призначених робочих зустрічей і не матиме достатньо часу для будь-яких інших справ. Однак Олена не сумує, вона знає, що повернеться в Україну – разом зі своєю мамою, собакою Лірою та трьома котами. А до того часу вона продовжуватиме боротися за свій народ і свою країну.

«Ми віримо в перемогу України з 2014 року. Я знаю, що це станеться не скоро, але це обов’язково станеться», – наголошує вона.

Автор: Тамуна Гегідзе

Стаття опублікована грузинською мовою на On.ge