«Поки живі люди — спадщина незнищенна»: інтерв’ю з дослідницею Центру міської історії Іриною Склокіною

У 2020-2021 роках Центр міської історії у партнерстві з Університетом Сент-Ендрюс та музеями у Покровську і Маріуполі отримали грант міжнародної співпраці House of Europe на проєкт «Роз/архівування пост/індустрії», який зібрав матеріали Маріупольського краєзнавчого музею, Покровського історичного музею та низки приватних колекцій у цифровий архів, який показує повсякденне життя індустріальних міст.

Ми розпитали Ірину про таємничий напрям міської історії, збереження пам’яті міст, знищених російськими окупантами, та лагідну декомунізацію. Проілюстрували інтерв’ю світлини зі сходу України, оцифровані в рамках проєкту «Роз/архівування пост/індустрії».

Ми говоримо з вами під час повномасштабної війни росії проти України, де одне із завдань ворога — знищити українську історію, спадщину та культуру. Усе те, що ви в Центрі старанно архівуєте та досліджуєте. Тому я б хотіла присвятити це інтерв’ю вашій діяльності під час війни та осмисленню нинішніх процесів.

Але розпочнімо з основ: якщо простими словами, що таке міська історія?

Центр міської історії досліджує історію XIX–XXI століття. Це той час, коли через становлення масового суспільства та індустріалізації утворилося модерне суспільство.

Урбанізація відіграла ключову роль у цьому процесі. Саме в містах зародилися сучасні ідентичності: робітничий клас, еліти, великі ідеології. З’явилися політичні рухи, громадянське суспільство та громадські організації. Усе це ми й вивчаємо.

Безумовно, міста існували ще задовго до XIX століття, але тоді різниця між ними та сільською округою була досить умовною.

Існує думка, що історія — це щось далеке від повсякденного життя. Як відкриття центру у сфері міської історії можуть допомогти українським містам?

Іноді безопосередньо. У нас є величезна колекція робіт Атанаса Никифорука — фотографа, який фіксував фасади будинків у 1970-80-х роках. Сьогодні це база даних для реставрації: для відновлення історичних брам, балконів, дверей, вікон.

Дослідження, пов’язані з єврейською історією, допомагають змінювати міський простір Львова. Наприклад, проєкт «Золота роза» — створення меморіального простору на базі старої синагоги. Завдяки історичним дослідженням, залученню спільноти, міжнародній підтримці та фінансуванню міської ради вдалося дати Львову новий громадський простір, який вшановує його єврейську історію.

За підтримки House of Europe ми оцифрували колекції, пов’язані з промисловістю. Зокрема, картотеку портретів робітників Львівського автобусного заводу. Ми сподіваємося ідентифікувати цих людей, поспілкуватися з їхніми родичами й таким чином повернути їм сімейну історію. Це дуже практичне завдання: дати людям відчуття належності та права на власне місто. Особливо у Львові, який не дуже хоче рефлексувати над своїм радянським минулим. Насправді ж саме воно об’єднує величезну кількість людей у цьому місті.

Якщо повернутися до війни. Ми бачимо, що російські війська цілеспрямовано нищать пам’ятки архітектури, церкви, музеї. Чи можливо знищити пам’ять міста разом з його пам’ятками?

Це залежить від бажання спільноти зберігати історію. Поки живі люди — спадщина незнищенна. Якщо спільнота має пристрасть до спадщини, хоче об’єднуватися навколо неї й через неї, то і спадщина Маріуполя буде мати своє продовження.

Минуле залишається і в цифрі. Наприклад, завдяки House of Europe нам вдалося оцифрувати кілька тисяч фото з Маріупольського краєзнавчого музею. Сьогодні цього музею вже немає: не тільки через воєнні дії, а й через мародерство.

Що ми можемо зробити, щоби вберегти спадщину?

Важливо не просто зберігати об’єкти, а й давати їм нове життя.

Наприклад, ідея проєкту «Роз/архівування пост/індустрії» полягала в створенні кола циркулювання артефактів. Спочатку контакт із власниками архівів: особистих та інституційних. Потім спілкування, оцифрування, записування історій та пояснень до фото та кіноплівок.

Далі — літня школа, що зібрала митців, дослідників, істориків та музейників з Великої Британії, США та України. Усі вони запропонували нове використання зацифрованих матеріалів: колажі, інсталяції, диджитал-твори, відеоарт і тексти, на базі яких ми створили виставку.

Зрештою, діалог. Ми розмістили оцифровані фото на сайті, а люди почали їх поширювати. Фото перепощують та обговорюють у соціальних мережах. Таким чином спадщина живе далі. Вона використовується, актуалізується, переживає дискусії.

Разом з будівлями горять і архіви. Один з напрямів роботи центру — популяризувати архівування. Чому архіви — це насправді цікаво і як вони допомагають зрозуміти місто?

Архів — це місце зустрічі різних поколінь, людей з різних часових просторів. Він, як і історія загалом, важливий для формування людських рис, як-от емпатія та уява. Адже без уяви не вийде зрозуміти людину, яка жила в інший час. Без уяви не вдасться й осягнути радикальну, разючу новизну певної історичної епохи.

Архів має складову віддавання. Створюючи, зберігаючи роботи, ми ділимося з людьми з майбутнього. Ми уявляємо цих людей і залишаємо їм послання.

Скільки архівів ми втратили?

Міністерство культури заборонило оприлюднювати будь-які новини щодо переміщення колекцій під час війни. Я тільки знаю, що в Чернігові був знищений архів СБУ. Через це ми назавжди втратили надзвичайно цінні матеріали, зокрема особові справи полонених та репресованих часів Другої світової війни.

Проте це доля будь-якого архіву. Архів ніколи не є повний. Він є вибіркою, яка показує частинку, яка дожила до сьогодні.

Нині також формується багато нових колекцій. Люди стали активно документувати, архівувати, збирати матеріали. Напевно, ми так чинимо опір війні: перед обличчям тотального нищення намагаємося зберегти певні речі. Це допомагає впоратися із жахом та знайти укриття.

Іншим фокусом досліджень Центру є життя та відновлення українських міст після двох світових воєн. Які висновки досліджень ми могли б застосувати зараз? Як би ви порадили працювати над відновленням міст?

Сучасний підхід до відбудови полягає в тому, щоб будувати майбутнє місто. Місто не може бути повторенням, навіть щодо найбільш визначних пам’яток, які існували раніше.

Проте важливо вступити в діалог з історією. Потрібно зрозуміти, де і як показати не тільки красу та позитивні аспекти минулого, але й рани, завдані місту. Руйнування є частиною історії, й воно має бути в новому майбутньому.

Ми не зможемо відбудувати місто таким, як воно було. І не зможемо створити повністю нове місто. Проте діалог між минулим та сучасним завжди буде розвиватися в контексті життя після війни.

У своїх статтях та інтерв’ю ви часто говорите про пам’ятники. Сьогодні тема декомунізації знову актуальна. Як ви ставитеся до демонтажу пам’ятників російським діячам?

Звісно, варто прибирати принаймні частину цих об’єктів з громадського простору. Проте мені шкода, що немає більшої ініціативи для їхньої музеєфікації. Чинні проєкти зі збереження належать окремим інституціям або колекціонерам і часом більше схожі на кабінети цікавинок.

Багато пам’яток під час демонтажу було знищено. Таким чином ми втратили підставу для критичного мислення та обговорення. Те саме стосується дискурсу про деколонізацію підручників та шкільних курсів. Якщо ми не будемо вивчати Пушкіна взагалі, то не зможемо проговорити й власні колоніальні комплекси та пропрацювати цей досвід.

Наші шкільні курси та міські простори не мають бути лише зібранням мертвих білих чоловіків на постаментах, яких ми вшановуємо як щось прекрасне. Ми маємо критично ставитися до своєї спадщини і не забувати про її темні сторони.

На західній частині України під удар потрапили і бруталістські композиції. Як визначити, яка спадщина є цінною?

Підтримувати велику кількість пам’яток в незмінному вигляді може дозволити собі лише купка дуже заможних країн світу. Це входження в постіндустріальний світ, в якому важливим є суспільство споживання, туризм, культура, розваги — усе, що визначає західний світ. Саме там стало можливим зберігати та реставрувати не тільки найдавніші, найцінніші, найпрекрасніші пам’ятки, а й усе найкраще аж до сьогодні.

У Німеччині статус пам’ятки культури та відповідні пільги отримують будівлі, які спорудили буквально недавно. Наприклад, проєкти видатних архітекторів. Німці провели величезну роботу: опрацювали культурну спадщину усіх століть і з’ясували для себе, що вважати найважливішим в архітектурі кожного періоду. Це велика матеріальна інвестиція.

Ми маємо спокійно визнати, що Україна — все ще значною мірою індустріальна країна. Що вона не належить до тієї привілейованої меншості світу, яка може утримувати всі пам’ятки. Нам допоможе залучення громадянського суспільства до дискусії про цінність бруталістських об’єктів. Проте очевидно, що, поки ми не подбали про спадщину минулих століть, бруталістські композиції залишаються маргіналізованими у свідомості більшості.

Крім того, бум зі збереження спадщини є порівняно недавнім явищем. Упродовж усіх попередніх століть ніхто не переймався збереженням будівель у їхньому первісному вигляді. Їх постійно перебудовували, руйнували, переносили – робили будь-що, що було б практичним для життя.

Правда в тому, що ми не зможемо усе законсервувати та підтримувати у незмінному вигляді. Слід не лише реставрувати закинуті будівлі, але й знаходити нові використання для цих приміщень.

Як підійти до перейменування топонімів з турботою про міську історію?

Наша директорка, Софія Дяк, входить до львівської топонімічної комісії. Наскільки я знаю, вона використовує цю нагоду, щоб позначити імена жінок різних націй на мапі міста. Якщо ми вже щось видаляємо, то принаймні можемо спробувати додати позитивну програму. Не тільки національно-патріотичну, а й інклюзивну.

Мені здається, що багато активностей Центру покликані зацікавити людей вивчати свою історію. Як ви вважаєте, чи цікавляться українці історією своєї країни, свого міста?

Львів’яни точно цікавляться. Місцеві збуджуються з багатьох історичних тематик. Однією з найпопулярніших подій в нашій публічній програмі була лекція про каналізацію австрійського часу. Тоді було стільки людей, що вони сиділи на підвіконнях і заглядали до зали через вікна.

Це класно показує, наскільки теми, які стосуються нашого повсякдення, резонують в історії. Все, що ми робимо сьогодні, — вбиваємо одне одного, їмо, спимо, одружуємося, народжуємо дітей, робимо дослідження, — має свій історичний аспект у минулому.

Хочемо ми того чи ні, ми постійно сягаємо попереднього досвіду. Наприклад, у війні росії проти України багато що визначає розуміння історії соціалістичного блоку: де і які літаки чи танки залишилися, як їх можна передати.

Після повномасштабного вторгнення росії інтерес українців до своєї історії та спадщини значно зріс. З чого б ви порадили розпочати людям, які ніколи глибоко не вивчали ці теми?

На мою думку, тут працює слоган руху соціальної історії у Великій Британії: копай там, де стоїш. Починати варто із себе, своєї родини та своїх обставин.

Багато кого захоплюють героїчні воєнні історії. Справді, вони дуже емоційні. Проте вважаю, що потрібно розпізнавати важливі речі в повсякденні. Розуміти, що усе, що ти робиш сьогодні, є частиною історії.

Осягнути, що люди з минулого робили щось у зовсім інший спосіб — думаю, це і є той досвід, заради якого люди захоплюються вивченням історії. Заради оцієї зустрічі з радикальною інакшістю. Не шукайте авторитетів, подивіться глибше у власну історію.

Інтерв’ю: Надія Раілко