Креативні індустрії не зупиняються навіть попри ракетні обстріли та блекаути. Сфера кіно також продовжує показувати важливі історії — але тепер велика частина з них стосується теми війни. Розповідаємо про три підтримані House of Europe кінопроєкти, які демонструють на екрані повномасштабне вторгнення та його наслідки.
«Прислухаючись до світу»
Вʼячеслав Цвєтков
оператор документального фільму «Прислухаючись до світу»
«Прислухаючись до світу» — це документальний фільм про жінку та сина, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення з Харкова і зараз живуть в Берліні. Головна героїня на ім’я Іва мала вади слуху, але в Німеччині їй зробили операцію — встановили спеціальний кохлеарний імплант. Тож тепер вона проходить реабілітацію і вчиться чути.
З Івою ми знімали попередній фільм «Розірви коло», тема якого була присвячена домашньому насильству. Після виходу фільму ми хотіли продовжувати її знімати, бо вона дійсно класний персонаж, енергійна і дуже незвичайна людина, яка займається перформансами — про це ми й хотіли зробити наступний фільм, якби не повномасштабна війна.
Оскільки після завершення зйомок ми продовжили підтримувати стосунки, коли почалось вторгнення, режисерка, Ліза Сміт, допомогла Іві організувати виїзд з харківського вокзалу, де вони застрягли. Так ми зустрілись вже у Львові, де й почали знімати — як вони їдуть спочатку в Польщу, потім у Німеччину.
«Прислухаючись до світу» вирізняється поміж інших картин насамперед темою. Тут героїня з вадами слуху, яка все життя прожила в Харкові, потрапляє в нову країну і нове місто. Їй роблять операцію, вона чує перші звуки в новому просторі й, можна сказати, з новими властивостями тіла. А вчиться чути вона поступово, оскільки цей кохлеарний імплант має довготривалий процес реабілітації. Людина повільно й потроху починає чути звуки, які мозок якось запам’ятовує та інтерпретує. І це не такий звук, як ми собі уявляємо, — він доволі штучний, схожий на електронний з якимись викривленнями.
Крім того, Іва зараз вчить німецьку і ми спостерігаємо процес внутрішніх та зовнішніх змін в її житті та намагаємось за допомогою камери та звуку інтерпретувати для глядача те, що відбувається з головною героїнею.
Зараз проєкт — на стадії зйомок. Ми подолали десь половину шляху. З досягнень — у нас є команда, яка їздить з України в Берлін. Це режисерка Ліза Сміт, оператор, тобто я, продюсери Євгеній Рачковський та Ольга Безхмельницина і ще ми знайшли німецьких копродюсерів, які допоможуть нам працювати в Берліні. Попереду багато роботи — треба дозняти фільм, змонтувати, зробити звук, пофарбувати й тільки там, десь на горизонті, буде премʼєра.
Оскільки я працюю з камерою, то потребую досконалого обладнання, щоб не витрачати час — адже це вкрай важливо у документальному фільмі. Треба бути мобільним, мати змогу знімати в будь-якій ситуації. Тому кошти зі стипендії House of Europe та Netflix пішли на оновлення мого обладнання, що допомогло мені працювати в якіснішому форматі.
Проєкт дійсно є важливим, адже ми показуємо, що, попри війну, нам вдається знімати кіно, воно існує, пітчингується на закордонних фестивалях, де ми показуємо свою присутність та говоримо про українські фільми. І це добре, бо якби ми не говорили, за нас говорив би хтось інший. А сам фільм, я впевнений, відгукнеться глядачам, адже він — про українців та про їхній звʼязок із країною на відстані.
Раніше я знімав і документальне кіно, і ігрове, але зараз ігрове відпало. Тож я зосередився на документальному, яке повністю пов’язане з війною, з військовими, з цивільними, які постраждали від росіян. Адже так багато трагічних історій відбувається на наших очах, які просто необхідно фіксувати. Тож, можна сказати, що війна дала поштовх для документалістики.
«Дві Надії»
Денис Страшний
координаторка культурних проєктів та співзасновниця проєкту інтерактивної бази «Mariupol.Me»
У 2017-му році на приватній школі традиційного співу ми з дружиною Уляною Осовською занурились у тему українського багатоголосся — почали вивчати народні пісні, їхнє походження, особливості та вплив на виконавців і слухачів. Одразу після приїзду нас запросили на фестиваль-експедицію до села Крячківка Полтавської області — це одне з тих сіл, де науковці-етномузикологи в 60-70-ті роки записали й зберегли унікальні за звучанням пісні.
Зі знайомства з людьми, для яких спів є одним із сенсів жити, народився наш перший на цю тематику — короткометражний фільм «Дві Надії». Він розповідає про двох жінок, які мають різне життя, але крім імені, поєднані любов’ю до традиційних пісень. 82-річна Надія Микитівна з села Крячківка вже 58 років співає у народному ансамблі «Древо», одному з найвідоміших колективів у Східній Європі серед фольклористів. А в США живе ще одна Надія — короткий візит у Крячківку і крячківська пісня колись змінили її життя. Про це жінка зробила автобіографічну моновиставу «Розбита», яку ставить в Україні.
Ми сподіваємось, що наше нинішнє кіно буде логічним повнометражним продовженням цього. Наразі ми на етапі девелопмента, але оскільки працюємо з цією темою понад 5 років, маємо вже більше третини знятого матеріалу. Завдяки House of Europe ми змогли організувати декілька знімальних днів — зокрема етнографічну експедицію Вінниччиною спільно з молодими науковцями-етномузикологами. Під час поїздки нам вдалось зафіксувати сотні обрядових пісень від носіїв традиції, притаманних цьому регіону.
Для глибинного вивчення й розуміння України, а значить і себе, як українця, в публічному просторі наче бракує цілого виміру — на поверхні лише прості відповіді. А от якщо розібрати тему народного багатоголосся, це глибоко терапевтичні пісні, вивчення й виконання яких на багатьох рівнях позитивно впливає на психіку людини.
Тому на прикладі людей, які безумовно знаються й кохаються в українській народній пісні, ми хочемо показати той культурний пласт, який ще 100 років тому був суперпопулярний на всіх територіях сучасної України. Втім, із часом, зокрема й через руйнівну радянську політику, його почали забувати настільки, що він лишився доступний лише невеликій кількості етно-ентузіастів.
Сьогодні я не можу планувати кіно на декілька років, поступово отримуючи фінансування на різних етапах, як це було раніше, адже реально мій горизонт планування — максимум декілька тижнів. Та й самі зйомки для мене стали менш пріоритетними порівняно з іншими роками. Проте ми з дружиною знімаємо тоді, коли просто не можемо не знімати, — тема захоплює нас із головою і тоді мовчати просто неможливо. Схоже, цього разу теж так, тому поступово збираємо матеріал і готуємось «грати в довгу».
«Щоденники війни. Українські сапери»
Андрій Заєць
автор документального проєкту «Щоденники війни. Українські сапери»
З перших же днів повномасштабного вторгнення ми з колегами взяли камери й почали фільмувати все, що відбувалось, — записували інтерв’ю, створювали соціальні сюжети для національного та міжнародного телебачення. Ідея ж саме цього проєкту виникла восени 2022 року, коли завершувалось виробництво іншого документального фільму «Україна’22: Щоденники війни».
Це були історії волонтерів, культурних діячів, журналістів та військових, які працюють заради нашої перемоги з перших днів вторгнення. Під час запису інтерв’ю з одним із героїв, сапером, який брав участь у виконанні бойових задач на Східному напрямку, здалось, що тема цієї справи майже не розкрита на телебаченні та й в документальних фільмах про війну в Україні.
Тож на початку 2023 року разом із військовослужбовицею Ольгою Поворознюк, яка очолює службу зв’язків із громадськістю одного з підрозділів, ми вирішили почати роботу над майбутнім проєктом «Українські сапери». І згодом подали заявку на стипендію Netflix та House of Europe. Робота над стрічкою почалась власними силами без бюджету — все знімав і монтував сам, а Ольга допомагала з історіями, архівними матеріалами військової частини та особистими матеріалами саперів.
Документальний фільм «Українські сапери» розповідає історію 143-го об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» Сил підтримки ЗСУ. Це військовослужбовці, які першими в Україні ще понад 20 років тому почали займатись гуманітарним розмінуванням, навчанням спеціалістів усіх структур України від СБУ до ГУР та участю в міжнародних миротворчих місіях ООН.
За всі ці роки вони набули великого досвіду та професіоналізму. Це допомогло успішно виконувати операції з мінування та розмінування об’єктів під час АТО, ООС та буквально з перших годин повномасштабного вторгнення. Це дуже особлива робота — під час наступу чи контрнаступу сапер завжди йде першим, а під час відступів — останнім. Саме від нього залежить успіх тієї чи іншої операції, безпека життя особового складу військовослужбовців та цивільних на звільнених територіях.
Для фільму ми зібрали понад 40 годин архівного матеріалу, а з серпня по листопад зняли понад 20 інтерв’ю з військовими, викладачами та ветеранами саперної справи в Україні.
Я зі своїми авторськими проєктами не претендую на якусь велику культурну цінність. Насамперед це фільмування важливих історій наших захисників та ключової військової спеціальності, яка відіграє велику роль в обороні країни та поверненні українських територій.
House of Europe («Дім Європи») — програма, що фінансується Європейським Союзом, створена для підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС і Великій Британії. Вона зосереджена на культурі й креативному секторі, освіті та роботі з молоддю, соціальному підприємництві, медіа. Програмою керує Goethe-Institut в Україні.