Цінні кадри: як українці знімають важливі фільми навіть в умовах великої війни

Креативні індустрії не зупиняються навіть попри ракетні обстріли та блекаути. Сфера кіно також продовжує показувати важливі історії — але тепер велика частина з них стосується теми війни. Розповідаємо про три підтримані House of Europe кінопроєкти, які демонструють на екрані повномасштабне вторгнення та його наслідки.

«Прислухаючись до світу»

«Прислухаючись до світу» — це документальний фільм про жінку та сина, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення з Харкова і зараз живуть в Берліні. Головна героїня на ім’я Іва мала вади слуху, але в Німеччині їй зробили операцію — встановили спеціальний кохлеарний імплант. Тож тепер вона проходить реабілітацію і вчиться чути.

З Івою ми знімали попередній фільм «Розірви коло», тема якого була присвячена домашньому насильству. Після виходу фільму ми хотіли продовжувати її знімати, бо вона дійсно класний персонаж, енергійна і дуже незвичайна людина, яка займається перформансами — про це ми й хотіли зробити наступний фільм, якби не повномасштабна війна.

Оскільки після завершення зйомок ми продовжили підтримувати стосунки, коли почалось вторгнення, режисерка, Ліза Сміт, допомогла Іві організувати виїзд з харківського вокзалу, де вони застрягли. Так ми зустрілись вже у Львові, де й почали знімати — як вони їдуть спочатку в Польщу, потім у Німеччину.

«Прислухаючись до світу» вирізняється поміж інших картин насамперед темою. Тут героїня з вадами слуху, яка все життя прожила в Харкові, потрапляє в нову країну і нове місто. Їй роблять операцію, вона чує перші звуки в новому просторі й, можна сказати, з новими властивостями тіла. А вчиться чути вона поступово, оскільки цей кохлеарний імплант має довготривалий процес реабілітації. Людина повільно й потроху починає чути звуки, які мозок якось запам’ятовує та інтерпретує. І це не такий звук, як ми собі уявляємо, — він доволі штучний, схожий на електронний з якимись викривленнями.

Крім того, Іва зараз вчить німецьку і ми спостерігаємо процес внутрішніх та зовнішніх змін в її житті та намагаємось за допомогою камери та звуку інтерпретувати для глядача те, що відбувається з головною героїнею.

Зараз проєкт — на стадії зйомок. Ми подолали десь половину шляху. З досягнень — у нас є команда, яка їздить з України в Берлін. Це режисерка Ліза Сміт, оператор, тобто я, продюсери Євгеній Рачковський та Ольга Безхмельницина і ще ми знайшли німецьких копродюсерів, які допоможуть нам працювати в Берліні. Попереду багато роботи — треба дозняти фільм, змонтувати, зробити звук, пофарбувати й тільки там, десь на горизонті, буде премʼєра.

Оскільки я працюю з камерою, то потребую досконалого обладнання, щоб не витрачати час — адже це вкрай важливо у документальному фільмі. Треба бути мобільним, мати змогу знімати в будь-якій ситуації. Тому кошти зі стипендії House of Europe та Netflix пішли на оновлення мого обладнання, що допомогло мені працювати в якіснішому форматі.

Проєкт дійсно є важливим, адже ми показуємо, що, попри війну, нам вдається знімати кіно, воно існує, пітчингується на закордонних фестивалях, де ми показуємо свою присутність та говоримо про українські фільми. І це добре, бо якби ми не говорили, за нас говорив би хтось інший. А сам фільм, я впевнений, відгукнеться глядачам, адже він — про українців та про їхній звʼязок із країною на відстані.

Раніше я знімав і документальне кіно, і ігрове, але зараз ігрове відпало. Тож я зосередився на документальному, яке повністю пов’язане з війною, з військовими, з цивільними, які постраждали від росіян. Адже так багато трагічних історій відбувається на наших очах, які просто необхідно фіксувати. Тож, можна сказати, що війна дала поштовх для документалістики.

«Дві Надії»

У 2017-му році на приватній школі традиційного співу ми з дружиною Уляною Осовською занурились у тему українського багатоголосся — почали вивчати народні пісні, їхнє походження, особливості та вплив на виконавців і слухачів. Одразу після приїзду нас запросили на фестиваль-експедицію до села Крячківка Полтавської області — це одне з тих сіл, де науковці-етномузикологи в 60-70-ті роки записали й зберегли унікальні за звучанням пісні.

Зі знайомства з людьми, для яких спів є одним із сенсів жити, народився наш перший на цю тематику — короткометражний фільм «Дві Надії». Він розповідає про двох жінок, які мають різне життя, але крім імені, поєднані любов’ю до традиційних пісень. 82-річна Надія Микитівна з села Крячківка вже 58 років співає у народному ансамблі «Древо», одному з найвідоміших колективів у Східній Європі серед фольклористів. А в США живе ще одна Надія — короткий візит у Крячківку і крячківська пісня колись змінили її життя. Про це жінка зробила автобіографічну моновиставу «Розбита», яку ставить в Україні.

Ми сподіваємось, що наше нинішнє кіно буде логічним повнометражним продовженням цього. Наразі ми на етапі девелопмента, але оскільки працюємо з цією темою понад 5 років, маємо вже більше третини знятого матеріалу. Завдяки House of Europe ми змогли організувати декілька знімальних днів — зокрема етнографічну експедицію Вінниччиною спільно з молодими науковцями-етномузикологами. Під час поїздки нам вдалось зафіксувати сотні обрядових пісень від носіїв традиції, притаманних цьому регіону.

Для глибинного вивчення й розуміння України, а значить і себе, як українця, в публічному просторі наче бракує цілого виміру — на поверхні лише прості відповіді. А от якщо розібрати тему народного багатоголосся, це глибоко терапевтичні пісні, вивчення й виконання яких на багатьох рівнях позитивно впливає на психіку людини.

Тому на прикладі людей, які безумовно знаються й кохаються в українській народній пісні, ми хочемо показати той культурний пласт, який ще 100 років тому був суперпопулярний на всіх територіях сучасної України. Втім, із часом, зокрема й через руйнівну радянську політику, його почали забувати настільки, що він лишився доступний лише невеликій кількості етно-ентузіастів.

Сьогодні я не можу планувати кіно на декілька років, поступово отримуючи фінансування на різних етапах, як це було раніше, адже реально мій горизонт планування — максимум декілька тижнів. Та й самі зйомки для мене стали менш пріоритетними порівняно з іншими роками. Проте ми з дружиною знімаємо тоді, коли просто не можемо не знімати, — тема захоплює нас із головою і тоді мовчати просто неможливо. Схоже, цього разу теж так, тому поступово збираємо матеріал і готуємось «грати в довгу».

«Щоденники війни. Українські сапери»

З перших же днів повномасштабного вторгнення ми з колегами взяли камери й почали фільмувати все, що відбувалось, — записували інтерв’ю, створювали соціальні сюжети для національного та міжнародного телебачення. Ідея ж саме цього проєкту виникла восени 2022 року, коли завершувалось виробництво іншого документального фільму «Україна’22: Щоденники війни».

Це були історії волонтерів, культурних діячів, журналістів та військових, які працюють заради нашої перемоги з перших днів вторгнення. Під час запису інтерв’ю з одним із героїв, сапером, який брав участь у виконанні бойових задач на Східному напрямку, здалось, що тема цієї справи майже не розкрита на телебаченні та й в документальних фільмах про війну в Україні.

Тож на початку 2023 року разом із військовослужбовицею Ольгою Поворознюк, яка очолює службу зв’язків із громадськістю одного з підрозділів, ми вирішили почати роботу над майбутнім проєктом «Українські сапери». І згодом подали заявку на стипендію Netflix та House of Europe. Робота над стрічкою почалась власними силами без бюджету — все знімав і монтував сам, а Ольга допомагала з історіями, архівними матеріалами військової частини та особистими матеріалами саперів.

Документальний фільм «Українські сапери» розповідає історію 143-го об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» Сил підтримки ЗСУ. Це військовослужбовці, які першими в Україні ще понад 20 років тому почали займатись гуманітарним розмінуванням, навчанням спеціалістів усіх структур України від СБУ до ГУР та участю в міжнародних миротворчих місіях ООН.

За всі ці роки вони набули великого досвіду та професіоналізму. Це допомогло успішно виконувати операції з мінування та розмінування об’єктів під час АТО, ООС та буквально з перших годин повномасштабного вторгнення. Це дуже особлива робота — під час наступу чи контрнаступу сапер завжди йде першим, а під час відступів — останнім. Саме від нього залежить успіх тієї чи іншої операції, безпека життя особового складу військовослужбовців та цивільних на звільнених територіях.

Для фільму ми зібрали понад 40 годин архівного матеріалу, а з серпня по листопад зняли понад 20 інтерв’ю з військовими, викладачами та ветеранами саперної справи в Україні.

Я зі своїми авторськими проєктами не претендую на якусь велику культурну цінність. Насамперед це фільмування важливих історій наших захисників та ключової військової спеціальності, яка відіграє велику роль в обороні країни та поверненні українських територій.

House of Europe («Дім Європи») — програма, що фінансується Європейським Союзом, створена для підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС і Великій Британії. Вона зосереджена на культурі й креативному секторі, освіті та роботі з молоддю, соціальному підприємництві, медіа. Програмою керує Goethe-Institut в Україні.

platfor.ma